ЧАСТИНА 7

Лілія прокинулася повільно.
Першим вона відчула тепло. Потім — тишу.
І тільки за секунду зрозуміла, що лежить не у гостьовій кімнаті.
Вона різко розплющила очі.
Ліжко було порожнім.
Подушка поруч — вже холодна.
Вона сіла, намагаючись пригадати ніч. Грім. Темрява. Його рука на її плечі.
І те, як спокійно вона заснула.
З кухні долинув тихий звук посуду.
Лілія повільно встала, поправила його футболку, яка все ще була на ній, і вийшла з кімнати.
Роман стояв біля плити.
Ніби нічого не сталося.
— Доброго ранку, — сказав він спокійно, не обертаючись одразу.
— Доброго… — відповіла вона тихіше, ніж хотіла.
Пахло кавою і чимось теплим — тостами чи омлетом.
— Ви рано встали.
— Звичка.
Він поставив на стіл дві чашки.
Вони сіли навпроти одне одного.
Між ними знову була відстань. Обережна. Майже офіційна.
— Спали нормально? — запитав він, дивлячись у чашку.
— Так.
Коротко. Без деталей.
Вони обидва зробили вигляд, що ніч була просто випадковістю. Що це був лише шторм. Лише безпека.
І нічого більше.
Після сніданку Лілія перенесла документи на великий стіл у вітальні.
— Я не можу просто сидіти, — сказала вона. — Якщо вони тиснуть, значить, їм є що приховувати.
Роман кивнув.
— Усі матеріали тут. Договори, угоди, внутрішні листування.
Вона сіла, підперла підборіддя рукою і почала переглядати папери.
Година.
Півтори.
Тиша в квартирі була майже комфортною. Роман працював за ноутбуком, але час від часу кидав погляд у її бік.
І раптом вона завмерла.
— Зачекайте.
Він підняв очі.
— Що?
Лілія перегорнула кілька сторінок назад.
— Ось ця компанія… «Vortex Group». Вона з’являється в кількох контрактах.
— Це посередник. Нічого особливого.
— Ні, — тихо сказала вона. — Вона з’являється тільки в тих угодах, де умови починають змінюватися не на вашу користь.
Роман повільно підійшов ближче.
— Продовжуйте.
— Подивіться на дати реєстрації. Компанія створена всього чотири місяці тому. І її юридична адреса — це офіс, який вже давно закритий.
Він насупився.
— Фіктивна структура.
— Або прикриття, — сказала Лілія. — І якщо простежити, хто підписував ці угоди з вашого боку…
Вона перегорнула ще кілька сторінок.
І знову завмерла.
— Ось.
Підпис.
Один і той самий.
— Це мій фінансовий директор, — холодно сказав Роман.
— І він єдиний, хто мав доступ до внутрішніх змін у контрактах, — додала вона.
У кімнаті стало тихо.
Тепер це вже не було абстрактною загрозою.
Це було зрадою.
Роман дивився на папери так, ніби вони могли вибухнути.
— Ви впевнені? — запитав він спокійно. Занадто спокійно.
— Майже. Але якщо перевірити банківські перекази через «Vortex Group», ми зможемо довести зв’язок.
Він повільно перевів погляд на неї.
— Ви щойно знайшли те, що моя служба безпеки шукала місяцями.
— Я просто читала уважно, — сказала вона.
Але в її очах з’явився вогонь.
Вперше з початку цієї історії вона не почувалася жертвою чи «слабким місцем».
Вона була небезпечною — по-своєму.
Роман дивився на неї і розумів: вона щойно змінила хід гри.
І тепер небезпека стане ще ближчою.
Бо якщо фінансовий директор дізнається, що його викрили…
Він не мовчатиме.
Роман не показав емоцій.
Він просто взяв телефон і вийшов на балкон.
Лілія залишилася в кімнаті, дивлячись на розкладені документи. Вона знала цей погляд. Це був не гнів.
Це було рішення.
Через кілька хвилин він повернувся.
— Сьогодні о третій він сам приїде до мене, — сказав Роман спокійно.
— Ви його викликали?
— Ні. Я просто змінив кілька цифр у внутрішній системі.
Лілія підняла очі.
— Ви дали йому зрозуміти, що знаєте.
— Я дав йому зрозуміти, що перевіряю фінанси.
Вона повільно видихнула.
— І якщо він винен…
— Він почне нервувати.
О 14:37 телефон Романа завібрував.
Повідомлення.
Він навіть не дивився на екран — просто розблокував і прочитав.
Його погляд став холоднішим.
— Що? — тихо запитала Лілія.
Він мовчки простягнув їй телефон.
На екрані було її фото.
Зроблене сьогодні вранці, коли вона сиділа біля вікна з документами.
Фото було зроблене з відстані. Зі сусіднього будинку.
Підпис під фото був короткий:
«Ви обираєте неправильних союзників.»
Лілія відчула, як по спині проходить холод.
— Він знає, що я тут.
— Так, — сказав Роман тихо.
— Але як?
Роман повільно стиснув щелепу.
— Значить, у нього є доступ до моїх переміщень. Або до охорони.
Це було гірше, ніж просто фінансова зрада.
Це означало — витік глибший.
Телефон знову завібрував.
Нове повідомлення.
«Зустрінемося без неї. Інакше наступне фото буде менш невинним.»
Лілія підняла погляд.
— Він погрожує?
— Він намагається, — спокійно відповів Роман. Але в його голосі вже не було тієї холодної впевненості.
— Я поїду, — одразу сказала вона.
— Ви нікуди не поїдете.
— Якщо ви підете сам — це пастка.
Він підійшов ближче.
— А якщо я не піду — він зрозуміє, що ви для мене важливіші, ніж бізнес.
Тиша між ними стала важкою.
— А це погано? — тихо запитала вона.
Він дивився на неї довго.
Занадто довго.
— У моєму світі — так.
Телефон завібрував втретє.
Цього разу надійшло відео.
Камера показувала паркінг під її офісом.
І чорний автомобіль, який уже став їй знайомим.
— Він хоче, щоб я зробив вибір, — сказав Роман.
— Між чим?
— Між владою і вами.
Лілія відчула, як серце стискається.
— Це не повинно бути вибором.
— Для нього — повинно.
Він взяв телефон і набрав коротке повідомлення:
«О 16:00. Старий порт. Один.»
Лілія різко подивилася на нього.
— Ви не серйозно.
— Я серйозно.
— Це небезпечно.
— Саме тому він думає, що я не прийду.
Вона зробила крок до нього.
— А якщо це не просто зустріч?
— Тоді я закінчу це сьогодні.
В його очах не було страху.
Але було щось інше.
Рішучість людини, яка більше не дозволить торкатися того, що стало для неї важливим.
І тепер Лілія зрозуміла — вона більше не просто юрист у цій справі.
Вона стала причиною.
А це було небезпечніше за будь-які документи.