ЧАСТИНА 6

Квартира Романа була дивно тихою.
Не звучала музика. Не працював телевізор. Лише приглушене світло кухні й далекі шуми міста за панорамними вікнами.
— Ви голодні? — несподівано запитав він.
Лілія знизала плечима.
— Якщо чесно… так.
Він кивнув і пройшов до кухні. Рухався впевнено, ніби це була єдина територія, де він не мусив нічого доводити.
— Я не часто готую, — сказав він, дістаючи продукти. — Але іноді це допомагає думати.
— Глава мафії, який готує вечерю, — ледь усміхнулася вона. — Це руйнує образ.
— Я ж казав, не все так, як здається.
Вони готували разом. Спочатку ніяково. Потім — майже природно.
Лілія різала овочі, він смажив м’ясо. Їхні руки кілька разів випадково торкалися одна одної — і кожен раз повітря ніби ставало щільнішим.
Вечеряли за великим столом біля вікна.
Спочатку говорили про справу. Про документи. Про можливих зрадників.
А потім розмова непомітно змінилася.
— Чому ви стали юристом? — запитав він.
— Чесно кажучи… просто тягнуло до цієї роботи. Сама не знаю чому — відповіла вона чесно. — А ви?
Він затримав погляд на її обличчі.
— У мене не було великого вибору.
— Ви шкодуєте?
Роман довго мовчав.
— Іноді.
Це було перше настільки відверте слово від нього.
Вони не помітили, як минуло кілька годин.
Місто за вікном стало тихішим. Світло в сусідніх будинках гасло одне за одним.
— Вам потрібно відпочити, — сказав він нарешті.
— Гостьова кімната готова.
Лілія піднялася.
— У мене немає змінного одягу.
Роман зник у спальні й повернувся з акуратно складеною футболкою та м’якими спортивними штанами.
— Це все, що можу запропонувати.
Вона взяла одяг. Тканина ще зберігала його легкий аромат — щось тепле й стримане.
— Дякую.
Коли вона вийшла з ванної, волосся було злегка вологим, а футболка спадала з плеча трохи вільніше, ніж потрібно.
Роман на мить завмер.
— Вам пасує, — сказав він тихо.
— Це ж ваша, — відповіла вона.
— Тепер — тимчасово ваша.
Вони розійшлися по кімнатах.
Лілія лягла в гостьовій спальні, але сон не приходив. Думки плуталися — небезпека, повідомлення, його погляд за вечерею.
Десь близько третьої ночі пролунав глухий звук — ніби сильний порив вітру вдарив у вікно.
Вона різко сіла в ліжку.
Серце билося швидко.
Через кілька секунд у дверях з’явився Роман.
— Все гаразд. Просто шторм посилився.
Вона кивнула. Але страх уже прокинувся.
— Можна… — вона замовкла, відчуваючи ніяковість. — Можна я не буду сама?
Він кілька секунд мовчав.
Потім просто сказав:
— Добре.
Вона лягла з краю його великого ліжка, залишивши між ними відстань.
Роман лежав на спині, дивлячись у темряву.
— Ви мені довіряєте? — раптом запитав він.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Але зараз я спокійніша, ніж коли була одна.
Він тихо видихнув.
Через деякий час грім став тихішим.
Лілія, сама того не помітивши, посунулася ближче.
А Роман, майже інстинктивно, обережно притягнув її до себе, ніби захищаючи.
Без слів.
Просто тепло.

Вранці першим прокинувся він.

Світло світанку ледь торкалося кімнати.
Лілія спала, поклавши руку йому на груди. Її волосся розсипалося по подушці.
Він дивився на неї довго.
І вперше за довгий час відчув щось небезпечніше за будь-якого ворога.
Він відчув, що не хоче її відпускати.
За вікном місто прокидалося.
А в цій кімнаті все вже було інакше.