ЧАСТИНА 4

Дощ посилювався.
Краплі стукали по асфальту так голосно, ніби місто намагалося заглушити власні думки. Лілія стояла на зупинці, стискаючи ручку парасольки сильніше, ніж потрібно.
Автобус затримувався.
А чорний автомобіль знову з’явився.
Він не зупинявся поруч. Просто повільно їхав вздовж дороги, ніби перевіряв, чи вона все ще там.
Лілія намагалася виглядати спокійною. Вона написала повідомлення Роману.
—Я на зупинці. Чорна машина знову поруч.
Відповідь прийшла майже одразу.
—Не рухайтеся. Я вже їду.
Вона зітхнула. Але спокій не прийшов.
Бо машина зупинилася.
Не біля неї. А через кілька метрів попереду, біля переходу.
Двері залишилися зачиненими. Вона не бачила, хто всередині, через темне скло.
Телефон у її руці знову завібрував.
Але це був не Роман.
Невідомий номер.
«Ти не повинна була втручатися в його справи.»
Лілія відчула, як серце прискорює ритм.
Вона не відповіла. Просто заблокувала телефон і сховала його в кишеню.
Автобус так і не з’явився.
Вулиця стала майже порожньою — люди розходилися через дощ.
Двері автомобіля повільно відкрилися.
Вона не бачила обличчя чоловіка, який вийшов. Але бачила, як він зупинився і просто дивився в її бік.
Не наближався.
Просто чекав.
Лілія зробила крок назад. Потім ще один.
І саме в цей момент поруч різко зупинилася інша машина.
Чорний позашляховик.
Вікно опустилося.
— Сідайте, — сказав Роман.
Його голос був різкішим, ніж зазвичай.
Вона не вагалася довго. Відчинила двері і швидко сіла всередину.
Роман одразу поїхав.
— Ви порушуєте всі правила безпеки, — сказав він холодно, але вона почула напруження у його голосі.
— Я нічого не робила, — відповіла вона. — Просто стояла на зупинці.
Він мовчав кілька секунд.
— Саме тому вони вас і вибрали, — сказав він нарешті.
— Кого «вони»?
Роман не відповів одразу.
Він тільки дивився у дзеркало заднього виду, ніби перевіряв, чи не їде хтось за ними.
— Люди, які хочуть забрати мій бізнес, — сказав він. — І тепер вони зрозуміли, що ви — слабке місце.
Ці слова не звучали як звинувачення. Але від них стало холодно.
— Я не ваша слабкість, — тихо сказала Лілія.
— Я знаю, — відповів він. — Але вони цього не знають.
Вони їхали мовчки.
Дощ повільно стихав.
Але Лілія відчувала, що небезпека не зникла. Вона просто стала тихішою. Невидимою.
— Я більше не дозволю вам залишатися самій, — сказав Роман раптово.
Вона подивилася на нього.
— Це звучить як контроль.
— Це звучить як захист, — відповів він.
І цього разу вона не знайшла, що відповісти.
Бо вперше вона зрозуміла — ця гра вже почала змінювати не тільки її життя. Але і її ставлення до людини поруч.