ЧАСТИНА 3

Лілія прокинулася рано.
Телефон лежав біля подушки, і перше, що вона зробила — перевірила повідомлення. Незнайомий номер більше нічого не надсилав. Але це не заспокоїло її.
Вона підійшла до вікна.
Місто прокидалося повільно. Вулиці наповнювалися машинами, люди поспішали на роботу, ніби нічого небезпечного ніколи не існувало.
Але Лілія не могла позбутися відчуття, що за нею спостерігають.
Вона відійшла від вікна і почала збиратися на роботу, коли в двері квартири тихо постукали.
Три короткі удари.
Вона завмерла.
— Хто? — запитала вона обережно.
— Це я, — почувся голос Романа.
Вона відкрила двері не одразу. Спочатку подивилася в вічко. Потім все ж відчинила.
Він виглядав ще більш закритим, ніж зазвичай. Темні окуляри в руках, чорна куртка, холодний погляд людини, яка не спала всю ніч.
— Ви сказали не виходити самій, — сказала вона.
— Саме тому я прийшов.
Він зайшов у квартиру, швидко оглянув коридор, ніби перевіряв, чи все на місці.
— Хтось справді стежить за мною? — запитала Лілія.
— Так, — відповів він просто. — І це не випадковість.
Він дістав телефон і показав їй фото.
На фото була її квартира. Знята з вулиці, з вікнами, освітленими нічним світлом.
— Фото зроблене вчора, — сказав Роман. — Я вже намагаюся знайти джерело.
Лілія відчула, як у грудях стискається неприємний холод.
— Я не маю відношення до ваших конфліктів, — тихо сказала вона.
— Я знаю, — відповів він. — Але хтось думає інакше.
Він подивився на неї довше, ніж було потрібно для звичайної розмови.
— Ви можете тимчасово переїхати? До родичів? До друзів?
— Я не люблю тікати, — сказала Лілія.
Роман нічого не відповів. Просто дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти її характер.
— Тоді я забезпечу вашу безпеку іншим способом, — нарешті сказав він.
— Це звучить як погроза.
— Це звучить як відповідальність.
Того ж дня Лілія намагалася працювати, але зосередитися було майже неможливо.
Телефон не дзвонив. Повідомлення не приходили. І саме це турбувало її найбільше.
Коли вона вийшла з офісу ввечері, почався дощ.
Вона відкрила парасольку і пішла до зупинки.
І тільки коли підійшла до переходу, помітила чорний автомобіль, припаркований через дорогу.
Той самий.
Вона не бачила водія, але відчувала — машина стоїть там уже давно.
Лілія зробила вигляд, що шукає щось у сумці, і непомітно перевірила час на телефоні.
Рівно 18:47.
Через кілька секунд автомобіль повільно рушив і поїхав уздовж вулиці.
Не швидко.
Не агресивно.
Просто поруч.
Лілія зрозуміла, що тепер це вже не випадковість.
Це була гра.
І вона ще не знала, на чиєму боці правила.