Глава 10. Ліворуч

Літак сів у Парижі по обіді.

Ірина очікувала, що щось відчує.

Не відчула.

Аеропорт був аеропортом.

Люди.

Валізи.

Оголошення, яких вона майже не розуміла.

Чоловік у формі подивився в паспорт і не подивився на неї.

Паспорт одразу забрали назад до папки керівника групи.

— Тримаємося разом, — сказав Віктор Семенович.

Вони й трималися.

У автобусі Ірина сіла біля вікна.

Сашко — поруч.

— Ну?

— Що?

— Париж.

Ірина дивилася на дорогу.

— Поки схожий на дорогу.

— Розчарована?

— Страшенно.

Сашко притиснувся лобом до скла.

— Машин багато.

— Глибоке спостереження.

— Я готувався.

Перші житлові квартали нічим її не вразили.

Будинки.

Світлофори.

Люди.

Потім автобус звернув.

І місто стало щільнішим.

Кафе.

Вивіски.

Столи просто на тротуарах, хоча було холодно.

Жінка в червоному пальті стояла біля барної стійки й щось читала.

Чоловік вів за руку маленьку дитину.

На розі цілувалися двоє підлітків.

Ірина відвернулася.

Не тому, що була шокована.

Просто дивитися на чуже було незручно.

— Дивись, — сказав Сашко.

Вона знову повернула голову.

Вітрина магазину.

Взуття.

Десятки пар.

Не одна хороша пара серед п'яти поганих.

Десятки.

Ірина дивилася, поки магазин не зник.

— От чого ти завмерла? — спитав Сашко.

— Нічого.

Вона не хотіла пояснювати.

В Союзі вони теж мали взуття.

Звичайно мали.

Її вразила не наявність.

Вибір.

Одне й те саме могло існувати в десяти варіантах, і ніхто не пояснював, який із них правильний.

У готелі їм роздали ключі.

По двоє в кімнаті.

Ірина жила з Мариною.

— До вечері сорок хвилин, — сказав Віктор Семенович. — Нікуди не йдемо.

— А вниз? — спитав хтось.

— Вниз можна.

— На вулицю?

Він подивився на годинник.

— Ні.

Ніхто не сперечався.

У кімнаті Марина одразу пішла в душ.

Ірина підійшла до вікна.

Шостий поверх.

Унизу — вузька вулиця.

Люди йшли кудись самі.

Це було настільки звичайно, що спочатку вона не зрозуміла, чому дивиться.

Дівчина приблизно її віку вийшла з дверей навпроти.

На плечі велика сумка.

Волосся мокре.

Мабуть, після тренування.

Ірина впізнала ходу раніше, ніж побачила взуття.

Танцівниця.

Дівчина зупинилася, поправила ремінь.

Подивилася праворуч.

Потім ліворуч.

І пішла ліворуч.

Просто так.

Без групи.

Без керівника.

Без людини, яка знала, куди вона йде.

Ірина стояла біля скла.

З ванної кричала Марина:

— Ір, фен тут є?

— Що?

— Фен!

— Не знаю.

Ірина ще кілька секунд дивилася вниз.

Дівчини вже не було.

Тільки люди.

Незнайоме місто.

Дві дороги від дверей.

Праворуч.

Ліворуч.

Ірина відійшла від вікна.

До вечері залишалося тридцять сім хвилин.

Кінець першої книги.