Глава 9. Інструктаж

Перед закордонною поїздкою вони отримали однакові темно-сині папки.

У папках лежав маршрут.

Київ.

Москва.

Париж.

Ліон.

Брюссель.

Можливо, Турин — остаточне рішення чекали.

Ірина провела пальцем по слову «Париж».

— Не зітри, — сказав Сашко.

— Що?

— Париж.

— Іди ти.

Їх поселили на кілька днів у Москві перед виїздом.

Паспорти зберігали не вони.

Це нікому не здалося дивним.

Частину валюти видавали за встановленими нормами.

Розповіли, що можна купувати.

Що не варто.

Як поводитися на офіційних прийомах.

Не приймати передач.

Не передавати листів.

Не вступати в політичні дискусії.

Не залишати готель без погодження.

Не давати інтерв'ю без представника групи.

Не відставати.

Не змінювати маршрут.

Не контактувати з емігрантськими організаціями.

Не дозволяти втягувати себе у провокації.

Чоловік, який проводив інструктаж, говорив рівним голосом.

— За кордоном ви будете об'єктом підвищеної уваги. Не тому, що кожен із вас становить особливий інтерес. Не лестіть собі.

У залі засміялися.

Він теж трохи усміхнувся.

— Інтерес становить радянський артист. Будьте розумні.

Потім заговорили про тих, хто не повертався.

Імен не називали.

Не було потреби.

Минулого літа весь балетний світ обговорював Олександра Годунова.

До того були інші.

Нурєєв.

Макарова.

Баришніков.

Люди, чиї прізвища в театральних коридорах вимовляли тихіше, ніж прізвища живих радянських зірок.

Для держави вони були зрадниками.

Для багатьох молодих танцівників — чимось набагато небезпечнішим.

Доказом, що можна піти.

Ірина ніколи не думала про це серйозно.

Нурєєв був Нурєєвим.

Баришніков — Баришніковим.

Що спільного мала з ними Ірина Левченко з Донецького театру, яка все ще рахувала гроші до зарплати й носила зимові чоботи третій сезон?

— Наслідки безвідповідальної поведінки однієї людини, — сказав лектор, — завжди лягають на весь колектив.

Ірина підняла очі.

На весь колектив.

Фраза залишилася.

Увечері вона подзвонила матері.

— Коли летите?

— У четвер.

— Літаком?

— Мамо, до Парижа пішки далеко.

— Не розумничай.

Батько взяв трубку.

— Ірка?

— Тату.

— Ну, дивись там.

— Що дивитися?

— Все.

Він засміявся.

— І не думай, що там люди інші.

— А які?

— Такі самі дурні, як ми. Тільки мовою іншою.

Мати відібрала трубку.

— Ти теплу кофту взяла?

— Так.

— Ліки?

— Так.

— Документи?

Ірина подивилася на порожню кишеню сумки.

— Документи у керівника.

Мати помовчала.

— А.

Нічого більше.

Перед сном Ірина дістала з валізи пуанти.

Вона завжди перевіряла їх сама.

Стрічки.

Резинки.

Коробочка.

Шанк.

Найкращу пару відклала на перший виступ.

Балетне взуття було дивною річчю.

Ззовні — атлас.

Всередині — клей, тканина, картон, жорсткість.

Красивим воно ставало тільки тоді, коли приховувало, з чого зроблене.

Ірина натиснула великим пальцем на box.

Тримав.

Вона подумала про Ларису.

Не хотіла.

Але подумала.

Потім прибрала пуанти назад.