Глава 8. Друге питання

Через три дні Ірину знову викликали.

Той самий кабінет.

Той самий чоловік.

Цього разу без представника від культури.

— Сідайте.

Вона сіла.

— Як репетиції?

— Добре.

— Чули, що Руденко отримала сольний номер.

Ірина подивилася на нього.

— Чула.

— Заслужено?

— Це вирішує постановник.

— Дипломатично.

Він перегорнув кілька паперів.

— Ви казали, що не знаєте про її родичів за кордоном.

Ірина відчула, як щось усередині стислося.

— Я сказала, що не пригадую.

— Ні.

Він підняв очі.

— Ви сказали «ні».

Ірина згадала дослівно.

Він мав рацію.

— У школі вона колись щось казала, — промовила Ірина.

Після цього ще можна було зупинитися.

— Що саме?

— Не знаю точно.

Можна було зупинитися й тут.

— Здається, сестра батька.

— Де?

Ірина мовчала.

Люди часто уявляють моральний вибір як двері.

Одна веде туди.

Друга сюди.

Насправді іноді це сходи.

Кожна сходинка настільки низька, що здається безглуздим робити з неї трагедію.

— У Франції, — сказала вона.

Чоловік нічого не відповів.

Записав.

— Вони підтримують контакт?

— Я не знаю.

Це вже було правдою.

— Листування?

— Колись був лист. У школі.

— Ви його бачили?

Ірина закрила очі на секунду.

— Так.

— Дякую.

Усе.

Не було наказу.

Не було погрози.

Ніхто не запропонував їй Ларисину роль.

Коли Ірина вийшла, коридор був порожній.

Вона стояла біля вікна й дивилася на сірий сніг у дворі.

Наступного ранку Лариси не було на класі.

Увечері Ірина знайшла її в кімнаті.

Валіза стояла відкрита.

— Що сталося?

Лариса складала трико.

— Не їду.

— Чому?

— Сімейні обставини.

— Які?

Лариса подивилася на неї.

Ірина відчула, що в горлі стало сухо.

— Вони щось сказали?

— Ні.

— Зовсім?

— Сказали, що кандидатуру не погоджено.

Вона склала светр.

— І все.

— Ларис...

— Не треба.

— Що?

— Не роби оце обличчя.

— Яке?

— Наче в мене хтось помер.

Ірина стояла біля дверей.

— Мені шкода.

Лариса засміялася.

Коротко.

— Мені теж.

На ранок у списку біля сольної варіації стояло:

Левченко І. М.

Ірина дивилася на своє прізвище.

Ззаду підійшов постановник.

— Радійте тихіше.

Вона обернулася.

— Я не радію.

— Це мине.

Ірина хотіла сказати, що він нічого не розуміє.

Не сказала.

На репетиції вона станцювала дуже добре.

Це було найгірше.