Глава 7. Одна партія

На третій тиждень репетицій розподілили сольні номери.

Ларисі дали варіацію, на яку Ірина розраховувала.

Ірина прочитала список.

Потім ще раз.

Пішла на репетицію.

Зробила все, що вимагали.

Після закінчення підійшла до постановника.

— Можна запитати?

— Питайте.

— Чому Руденко?

Чоловік зняв окуляри.

— А чому повинні бути ви?

Вона не чекала цього.

— Я не сказала, що повинна.

— Сказали.

— Я хотіла зрозуміти.

— Вона сьогодні цікавіша.

Це слово.

Галина Петрівна колись говорила його як похвалу.

Тепер воно прозвучало як вирок.

— Технічно?

— Левченко.

Він уже втомився від розмови.

— У вас чудова школа. Чисті ноги. Хороша спина. Ви дуже надійна.

Надійна.

— А вона?

— Вона іноді помиляється.

Ірина чекала продовження.

— І?

— Іноді за нею цікаво дивитися навіть тоді, коли вона помиляється.

Того вечора Ірина не пішла з Ларисою вечеряти.

Сказала, що болить голова.

Лариса не сперечалася.

Наступного ранку принесла їй булочку.

— На.

— Не хочу.

— Тоді я з'їм.

— Їж.

Лариса сіла поруч.

— Ти через партію?

— Ні.

— Добре.

— Що добре?

— Що не через партію.

— Ларисо.

— Що?

— Помовчи.

Лариса відкусила булочку.

— Можу.

Дві хвилини мовчали.

Потім Лариса сказала:

— Я б теж злилася.

Ірина повернула голову.

— Ти не можеш хоч раз не бути нормальною?

— Можу. Хочеш?

— Дуже.

— Добре. Ти танцюєш так, ніби комісія досі сидить перед тобою.

Ірина завмерла.

Лариса відкусила ще.

— От.

— Що «от»?

— Ти просила бути ненормальною.

— Пішла ти.

— Дякую.

Вона встала.

Ірина ненавиділа її приблизно до обіду.

Найгірше було те, що в словах Лариси щось було.