Глава 4. Майже

До двадцяти чотирьох Ірина стала майстром слова «майже».

Майже солістка.

Майже отримала Жізель.

Майже поїхала на гастролі до НДР, але в останню хвилину замінили склад.

Майже потрапила на фотографію в журналі — обрізали правий край, і від неї залишилася рука.

— Рука в тебе хороша, — сказав Сашко Мельник, її партнер.

— Дякую. Решту можеш нести на смітник.

Він засміявся.

Сашко був одним із небагатьох чоловіків у театрі, які не вважали необхідним закохуватися в кожну жінку, яку піднімали над головою.

Це робило його зручним.

— Що ти робиш сьогодні?

— Перу.

— Розкіш.

— А ти?

— Стою в черзі за куркою.

— Якщо дістанеш, одружуйся.

— На курці?

— На продавщиці.

Театр давав дивне життя.

На сцені вони були ханами, принцами, закоханими, вбивцями й примарами.

Потім виходили через службовий вхід і сперечалися, хто вкрав мило з душової.

Борис Андрійович не любив романтизації професії.

— Глядач платить за те, щоб не бачити вашої роботи, — казав він. — Якщо він бачить, як вам важко, значить, ви працювали недостатньо.

Ірина довго вважала це визначенням мистецтва.

Зусилля повинно зникнути.

Біль — зникнути.

Страх — зникнути.

Залишитися мала тільки форма.

Можливо, тому їй так легко давалося й усе інше.

Посміхнутися, коли злиться.

Сказати «нічого», коли щось є.

Не запитувати, чому одну людину ставлять, а іншу ні.

Не дивитися занадто довго на нові черевики дружини директора.

Не питати, звідки Світлана привезла французькі парфуми, якщо сама Світлана у Франції ніколи не була.

У театрі завжди існувала друга партитура.

Її не писали.

Її треба було вивчити.

У листопаді 1979 року всі заговорили про закордонну програму.

Хоч Борис Андрійович просив не говорити.

Прізвища кандидатів стали відомі до обіду того самого дня.

— Ти, Світлана, Наташа й Марина, — сказала костюмерка тьотя Зоя.

Ірина завмерла.

— Звідки ви знаєте?

— Дитино, я тут працювала, коли ти ще в кашу пальцями лізла.

— А чоловіки?

— Мельник і Костюк.

— Це ще не офіційно.

Тьотя Зоя пирхнула.

— Офіційно — це коли всі вже давно знають.

Через два дні список висів на дошці.

Шість прізвищ.

Ірине було там.

Вона дивилася довше, ніж треба.

Не тому, що не вірила.

Хотіла запам'ятати відчуття.

Люди часто кажуть, що головне — перемога.

Насправді дуже багато життів минає не між перемогою й поразкою, а між списком, у якому ти є, і списком, у якому тебе немає.

Ірина все життя вчилася стояти перед такими списками.

Цього разу її обрали.

Поки що.