Глава 3. Правильно

До тринадцяти років вони вже вміли перевдягатися за дві хвилини, спати вдень сидячи й визначати на слух, у якому настрої педагог заходить до залу.

Вони також знали, що «непогано» означає добре, «добре» майже ніколи не означає достатньо, а якщо Галина Петрівна сказала «цікаво», можна було ввечері дозволити собі цукерку.

Лариса росла швидше.

У неї були довші ноги.

Ідеальна шия.

Коли їм виповнилося п'ятнадцять, Галина Петрівна якось поставила її в центр і сказала:

— Подивіться.

Всі подивилися.

— Оце лінія.

Ірина теж.

Увечері вони сиділи на підлозі в кімнаті й пришивали стрічки.

— Ти сьогодні дивилася на мене так, ніби я тобі кота вбила, — сказала Лариса.

— Нема в мене кота.

— Було б шкода.

— Я на тебе нормально дивилася.

— Ага.

Ірина проколола голкою палець.

— Чорт.

Лариса простягнула шматочок вати.

— Ти краща в allegro.

— А ти краща в усьому іншому.

— Не в усьому.

— Перерахувати?

— Ні.

Помовчали.

— Якщо нас обох візьмуть у Київський театр, — сказала Лариса, — буде смішно.

— Чому?

— Ти ще років п'ять зможеш мене ненавидіти.

Ірина кинула в неї котушкою.

Лариса засміялася.

Тоді вони ще думали, що дружба й конкуренція повинні якимось чином виключати одна одну.

Пізніше зрозуміли: у балеті вони чудово жили разом.

Можна було любити людину й одночасно рахувати її піруети.

Можна було тримати їй лід на коліні, а наступного ранку сподіватися, що коліно не минуло.

Не тому, що ти погана.

Тому що партія одна.

А вас шестеро.

На випускному показі Лариса станцювала краще.

Ірина це знала ще до того, як комісія почала радитися.

Їй дісталося Донецьке оперне.

Ларисі — Київ.

Після оголошення вони пішли в туалет.

Лариса зачинила двері кабінки й сказала:

— Ір.

— Що?

— Я нічого не скажу.

— Молодець.

— Ти сердишся?

— На тебе?

— Так.

— Ти сама собі написала розподіл?

— Ні.

— Тоді ні.

Лариса помовчала.

— Ти б хотіла, щоб я не пройшла?

Ірина стояла перед дзеркалом.

На губі вискочив прищ. Дуже доречно для початку дорослого життя.

— Сьогодні?

— Так.

Ірина подумала.

— Так.

Лариса засміялася.

Не голосно.

— Дякую.

— За що?

— Що не сказала дурницю.

Ірина теж усміхнулася.

— Завтра перестану.

— Звісно.

Не перестала.

Але за кілька років навчилася жити з цим так, що воно перестало боліти щодня.

У Донецьку її поселили в гуртожитку.

Театр був великий, але не той великий, про який писали за кордоном.

Тут теж ставили Чайковського, Прокоф'єва, Адана.

Тут теж балерини розбивали ноги.

Тут теж після хорошої вистави зал піднімався.

Тільки прізвища рідше друкували в центральній пресі.

У перший сезон Ірина стояла в кордебалеті.

У другий їй дали невеликий сольний епізод.

У третій вона двічі замінювала травмовану солістку.

Після другої заміни Борис Андрійович сказав:

— Ви сьогодні нарешті перестали просити дозволу танцювати.

Ірина всю ніч не спала від щастя.

Наступного дня він на репетиції кричав:

— Левченко, що ви робите? У вас руки окремо від решти організму!

Так працював балет.

Щастя тут мало дуже короткий термін придатності.