Глава 2. Стопа

У десять років Ірина була впевнена, що люди діляться на тих, кому дозволяють бігати по калюжах, і тих, кому ні.

Вона належала до других.

— Черевики!

Мати кричала з балкона.

Ірина вже стояла однією ногою в чорній воді.

— Я бачу тебе!

Вона витягла ногу.

— Я тільки перевіряла глибину!

— Додому перевірятимеш.

Саме того літа керівниця гуртка при Будинку культури сказала матері:

— Покажіть її в Києві.

Мати спершу подумала про лікаря.

— Кому?

— У хореографічне училище.

Ірина тоді сиділа під столом у коридорі й зав'язувала шнурок.

— А що там?

— Балет.

— Вона ж маленька.

— Саме тому.

Через два тижні вони їхали нічним поїздом.

Мати взяла варені яйця, огірки, котлети в папері й нову білу майку, яку дозволили одягнути тільки перед переглядом.

У вагоні було душно.

Ірина спала погано, бо верхня полиця скрипіла щоразу, коли чоловік над нею перевертався.

Вранці Київ виявився не таким, як вона уявляла.

Не святковим.

Мокрим.

Трамваї дзвеніли.

Мама нервувала й двічі перепитувала дорогу.

У коридорі училища стояли десятки дівчат.

Майже всі з матерями.

Деякі вже тримали спини так, ніби їх фотографували.

Ірина одразу їх не злюбила.

— Не сутулься.

— Я не сутулюсь.

— Сутулишся.

— Бо ти кажеш не сутулитися.

Мати поправила їй волосся.

— Іро.

— Що?

— Хоч раз просто зроби, як кажуть.

Це речення вона потім чула багато років.

Комісія сиділа за довгим столом.

П'ятеро людей.

Одна жінка в окулярах навіть не посміхнулася.

— Прізвище.

— Левченко Ірина Миколаївна.

— Голосніше.

Вона повторила.

— Рік народження.

Потім її попросили повернутися.

Стати боком.

Поставити п'яти разом.

Нахилитися.

Підняти ногу.

Жінка в окулярах підійшла й узяла Ірину за стопу.

— Розслаб.

Ірина розслабила.

— Не тримай.

— Я не тримаю.

— Тримаєш.

Жінка натиснула.

Було боляче.

— Хороша.

Ірина не зрозуміла, про що вона.

Інший педагог торкнувся колін.

— Тут питання.

— Яке? — спитала Ірина.

Мати біля дверей зблідла.

Хтось за столом засміявся.

— Розумне.

— Яке питання?

— Іро, мовчи, — прошепотіла мама.

Попросили пройтися.

Пострибати.

Плескали ритм.

Вона повторювала.

Піаніст зіграв коротку мелодію й попросив рухатися.

Це було найпростіше.

Поки дорослі дивилися на її спину, ноги, шию й коліна, Ірина весь час почувалася неправильно складеною.

А коли заграла музика, перестала про них думати.

Вона просто пішла за нею.

Не знала жодних кроків.

Закінчила невчасно.

Мало не врізалась у стілець.

Жінка в окулярах записала щось олівцем.

Потім їх виставили в коридор.

— Ну? — запитала мати.

— Нормально.

— Що вони казали?

— Що стопа хороша.

Мати подивилася вниз.

— Яка ще стопа?

Ірина знизала плечима.

До того дня її стопа була просто частиною ноги.

Після — перестала.

Через годину їх викликали знову.

— Дівчинка здібна, — сказала жінка в окулярах. — Дані є. Музикальність є.

Мама стиснула сумку.

— А що немає?