Глава 1. Друге вікно

На ранковому класі Ірина завжди ставала біля другого вікна.

Від першого тягнуло.

Влітку це не мало значення, але в листопаді холод повз по підлозі від самої рами, і вже після plié починало нити праве ахіллове сухожилля. Балетмейстер міг скільки завгодно казати, що тіло має розігріватися зсередини. Його ахілли давно нікому не були потрібні.

— Левченко, ви сьогодні збираєтеся танцювати чи берегтимете себе для старості?

Ірина відвела п'яту точно туди, куди треба.

— Танцювати.

— Тоді якимось чином повідомте про це вашій лівій нозі.

Кілька дівчат усміхнулися, не повертаючи голови.

Борис Андрійович ходив уздовж станка з тонкою дерев'яною указкою, якою майже ніколи нікого не торкався. У ній не було потреби. Достатньо було того, що вона була в руці.

Піаністка заграла спочатку.

Ірина втягнула живіт, опустила плечі й почала комбінацію ще раз.

За вікнами було сіре донецьке ранішнє небо. На підвіконні хтось сушив дві пари пуантів. Від батарей пахло пилом. На підлозі залишилися темні сліди каніфолі.

Біля дзеркала стояла Світлана Котова, перша солістка театру, й робила все майже ліниво.

Ірина ненавиділа людей, яким техніка давалася так, ніби вони випадково опинилися в потрібному місці.

Світлана, звичайно, теж працювала. Ірина це знала. У двадцять чотири вже вистачало розуму не вірити в природну легкість.

Але знання не заважало заздрості.

— Grand battement.

Дівчата повернулися.

Ірина краєм ока побачила, як Наташа біля дальнього станка швидко нахилилася до своєї стопи.

Коли випросталася, на великому пальці вже була свіжа смужка марлі.

Ірина нічого не сказала.

У балеті існували два види болю: той, через який тебе знімали з вистави, і той, про який краще було мовчати.

Межа між ними проходила не там, де починався справжній біль. Вона проходила там, де починалася чужа можливість зайняти твоє місце.

Після класу Борис Андрійович плеснув указкою по долоні.

— Не розходитися.

Одразу стало тихіше.

Піаністка перестала збирати ноти.

Світлана сіла на підлогу й почала розв'язувати балетки.

— Щось сталося? — прошепотіла Наташа.

— Якщо нас не відпускають їсти, значить, щось серйозне.

Борис Андрійович зачекав, поки останній чоловік із кордебалету повернеться від дверей.

— У театр надійшов лист із Києва.

Ніхто не ворухнувся.

Листи з Києва бували різні.

— Наступної весни формується гастрольна концертна програма для Франції та Бельгії. Можливо, ще Італія. Остаточно не затверджено.

Десь позаду хтось видихнув.

Борис Андрійович одразу підняв очі.

— Я сказав: не затверджено.

Ірина відчула, що тримає балетку занадто міцно.

Франція.

Слово існувало окремо від усього іншого.

Не країна навіть.

Назва на коробочці парфумів, яку Світлана якось принесла до гримерки й дозволила всім понюхати.

Фотографія Паризької опери в журналі.

І балет.

Інший балет.

— Від нашого театру попередньо подаємо шість кандидатур, — сказав Борис Андрійович. — Двоє чоловіків, чотири жінки. Далі відбір у Києві.

Світлана перестала розв'язувати стрічку.

Тепер слухали всі.

— Прізвища оголосимо післязавтра.

Він поклав указку на рояль.

— І щоб я не чув у коридорах того, що зазвичай починається після подібних оголошень.

Хтось тихо засміявся.

Борис Андрійович не засміявся.

— Репетиція «Бахчисарайського фонтану» о дванадцятій. Левченко, залиштеся.

Ірина зав'язала халат поверх трико.

Наташа проходила повз і тихо сказала:

— Ну все.

— Що?

— Нічого.

Оце «нічого» означало приблизно все.

Коли зал спорожнів, Борис Андрійович підійшов до вікна і притиснув пальцем раму.

— Справді тягне.

Ірина ледь не усміхнулася.

— Я казала костюмерам.

— Костюмерам?

— Завгоспу.

— Це вже більше схоже на правду.

Він повернувся.

— Як нога?

Ірина автоматично відповіла:

— Добре.