Пролог

Марія вважала, що сукня без кишень — це погана сукня.

Катерина намагалася пояснити їй, що кишені бувають не всюди, що іноді вони псують крій, а в святковій сукні взагалі нікому не потрібні, але Марія мала на цей рахунок власну думку. Якщо в сукню не можна покласти яблуко, два камінці, мотузку, дерев’яну фігурку коня й ще щось, про що дорослим знати не обов’язково, користі від такої сукні було небагато.

— Тоді зроби великі, — сказала вона.

Катерина сиділа біля вікна, вона дивилась, як дахи сусідніх будинків вже поринають у темряву, вечірнє сонце поступово хилилося до горизонту, від чого в кімнаті робилося темніше. Катерина хотіла запалити лампу, але мама не дозволила їй цього зробити. Дівчина уважно подивилася на своє шиття та голосно промовила.

— Я й так роблю великі.

Марія підійшла й засунула руку в уже готову кишеню.

— Мала.

— Туди твоя голова поміститься.

— Голова мені не треба.

— Це я вже помітила.

Марія насупилася. Катерина засміялася й відсунула тканину, перш ніж сестра встигла смикнути її за край.

На столі лежали ножиці, котушка ниток, кілька шпильок і маленький шматок крейди. Катерина принесла все це з роботи й тепер щоразу збирала дуже ретельно, бо мати сердилася, коли знаходила голки там, де їх не мало бути. Минулого тижня одна застрягла між дошками підлоги, і батько наступив на неї босою ногою. Після цього в домі два дні говорили про те, що швачка в родині — це зручно тільки доти, доки всі інші не починають ходити як по мінному полю.

Марія цього слова не знала, але сварку пам’ятала добре.

— Ти завтра закінчиш?

— Якщо ти перестанеш перевіряти кишені кожні п’ять хвилин.

— Я не перевіряю.

Катерина подивилася на її руку, яка досі залишалася всередині сукні.

Марія витягла її.

— Тепер не перевіряю.

Несподівано з кухні долинув голос мами, вона дуже голосно покликала Катерину. Дівчина відповіла, що зараз підійде, але ще кілька хвилин продовжувала свою справу. Вона завжди так робила: говорила «зараз», коли насправді це означало «коли закінчу те, що роблю». Мати знала. Батько знав. Марія теж знала й не розуміла, чому дорослі щоразу все одно кличуть удруге.

За вікном хтось пройшов дорогою. Катерина підняла голову швидше, ніж потрібно було, і Марія теж подивилася туди.

На вулиці йшла літня жінка з кошиком.

Катерина повернулася до шиття.

— Ти когось чекаєш?

— Ні.

— Тоді чого дивилася?

— Бо почула кроки.

— Я теж почула.

— От бачиш.

Відповідь Марію не задовольнила, але на кухні знову покликали, цього разу вже обох.

За вечерею батько говорив про дах сараю, який треба було перекрити до осінніх дощів. Мати рахувала гроші за борошно й двічі питала Катерину, чи точно та завтра повернеться до темряви. Катерина спочатку відповіла «так», а після другого питання відклала ложку.

— Мамо, я знаю дорогу.

— Я не про дорогу.

На кілька секунд за столом стало тихо.

Марія перестала жувати.

Катерина подивилася на матір.

— Я теж не про неї.

Батько кашлянув і попросив передати хліб. Мати передала, але погляду від старшої доньки не відвела.

— Якщо знову почне свої розмови, підеш.

Катерина потягнулася до кухля з водою.

— Якщо почне свої розмови, я скажу, щоб припинив.

— Катрусю.

— Що?

— Не сперечайся з ним.

Тепер вона все-таки розсердилася. Не сильно. Марія добре знала різницю. Коли Катерина сердилася по-справжньому, говорила швидше й починала рухати руками. Зараз вона лише поставила кухоль трохи різкіше, ніж зазвичай.

— А що мені робити? Стояти й слухати?

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Я теж.

Батько знову попросив хліб, хоча шматок ще лежав у нього на тарілці.

Мати подивилася на нього.

— Не зараз.

— Я нічого не сказав.

— Оце й погано.

Марія переводила погляд з одного дорослого на іншого, намагаючись зрозуміти, про кого саме йшлося. У садибі служило чимало людей, а Катерина ледь не щодня приносила звідти чергову порцію новин: то кухарка не поділила чогось з управителем, то стара економка десь поділа ключ, то молодий конюх послизнувся в багнюці й упустив відро. Одні історії Катерина могла спокійно розповідати навіть у присутності батьків, а інші залишала для пізніх вечірніх розмов, коли вони з Марією вже лежали в ліжку. Тоді вона пошепки ділилася найцікавішим, а наприкінці змушувала Марію заприсягтися, що жодне слово не дійде до чужих вух.