РОЗДІЛ 26. Брук

У лютому Лейквью нарешті згадав, що зима — це не просто привід для людей носити дорогі пальта й скаржитися на холод.

Уранці випав сніг.

Не багато. Не так, щоб закрити дороги чи перетворити місто на різдвяну листівку, хоча Тіффані, звичайно, написала в чат, що “це офіційно арктичний апокаліпсис” і що вона відмовляється виходити з дому без гарячого шоколаду, водія й емоційної підтримки у вигляді гарного шарфа. Сніг лежав тонким шаром на газонах, дахах, перилах ґанку й голих гілках дерев, роблячи наш занадто правильний район ще чистішим, ніж зазвичай. Білий поверх білого. Акуратність поверх акуратності. Наче місто вирішило прикрити всі свої тріщини чимось м’яким і тимчасовим.

Я стояла біля вікна у своїй кімнаті й дивилася, як на під’їзній доріжці повільно тануть сліди від татової машини.

День святого Валентина.

Раніше це означало б одне: Коннор, квіти, вечеря, фото, усмішки, які всі чекали від нас ще до того, як ми самі встигали щось відчути. Мама б поставила вазу в центрі столу, сказала б, що червоний мені пасує, тато б жартував, Коннор би приніс щось красиве й дороге, а я б робила вигляд, що не задихаюся від того, наскільки все передбачувано. Усі навколо були б задоволені, бо історія розвивалася саме так, як мала.

Цього року все було інакше.

Цього року на вечерю приходив Джейк.

Не просто Джейк із проєкту. Не Джейк, який лагодив машини й іноді з’являвся в нашій кухні в розмовах, які мама досі вчилася вести без напруження. Не хлопець із South Mill, не “Коллієр”, не причина для чужих шепотів.

Мій хлопець.

Офіційно.

До смішного офіційно.

З каблучкою на моєму пальці, яку мама спершу помітила за сніданком і кілька секунд дивилася так, ніби її мозок намагався пройти весь шлях від “це красиво” до “це подарував Джейк” без аварії. Потім вона просто сказала: “Гарна каблучка”. Я відповіла: “Так”. І це було все. Без допиту. Без обережного “вона дорога?” Без “це не надто серйозно?” Просто два слова й маленька пауза, у якій ми обидві вчилися не перетворювати кожну річ на поле бою.

Але сьогодні я все одно хвилювалася.

Можливо, навіть більше, ніж хотіла визнати.

Бо перше офіційне знайомство хлопця з батьками — це окремий вид тортур, придуманий дорослими, які потім роблять вигляд, що “це просто вечеря”. Ні, це не просто вечеря. Це стіл, на якому лежить не тільки їжа, а й усі невисловлені питання: чи достатньо він хороший для тебе, чи ти достатньо щаслива з ним, чи батьки справді прийняли твій вибір, чи просто навчилися краще мовчати. І ще десь між салатом та основною стравою обов’язково з’являється майбутнє — університет, робота, плани, гроші, відстань, доросле життя, яке вже чекає за дверима й не питає, чи ти готова.

Я не була готова.

Але останнім часом я почала розуміти, що ніхто ніколи не буває повністю готовим. Люди просто в якийсь момент перестають чекати і заходять у кімнату.

Унизу мама вже готувала вечерю.

Не так, як раніше. Раніше “вечеря з гостем” означала, що будинок за три години до приходу мав вигляд, ніби в ньому ніколи не жили люди. Подушки стояли під кутом, стіл блищав, свічки були підібрані за кольором до серветок, а мама рухалася по кухні з тим зосередженим виразом обличчя, з яким генерали, мабуть, планують битви. Сьогодні все теж було гарно, але не стерильно. На столі стояли тарілки, поруч — вазочка з білими тюльпанами. На кухні пахло запеченою куркою, розмарином, картоплею й яблучним пирогом, який тато, звичайно, уже намагався “перевірити на готовність” ложкою.

— Гранте, відійди від пирога, — почула я мамин голос.

— Я просто оцінюю якість.

— Ти оцінював її вже тричі.

— Я відповідальний чоловік.

— Ти чоловік, який залишить гостей без десерту.

Я усміхнулася, спускаючись сходами.

Тато стояв біля кухонного острова з винуватим виразом обличчя й ложкою в руці. Мама навіть не обернулася, але я була впевнена, що знала точне положення цієї ложки у просторі.

— Брукі, — сказав тато, побачивши мене. — Скажи мамі, що хороший тренер завжди перевіряє поле перед грою.

— Пиріг — не поле, — сказала я.

— Зрада від рідної дочки.

— Вона просто має смак і здоровий глузд, — відповіла мама.

— Це дуже прикро для мене.

Я засміялася й сіла на високий стілець біля острова.

— Ви обоє дивно спокійні.

Мама нарешті обернулася.

На ній була темно-зелена сукня, волосся зібране низько, на обличчі — легкий макіяж. Вона виглядала красивою. Не тією відполірованою красою, яка завжди змушувала мене сидіти рівніше. Іншою. Теплішою. Утомленою, але справжньою.

— А ми маємо бути неспокійними? — спитала вона.

— Ну… до нас приходить Джейк.

Тато підняв брови.

— Я знаю. Я ж сам запросив його на шосту.

Я подивилася на нього.