РОЗДІЛ 25. Брук

Минуло два місяці з того вечора в гаражі, коли Джейк Коллієр подивився на мене так, ніби я щойно підпалила весь його внутрішній порядок, і сказав, що дуже хоче мене поцілувати.

Два місяці — це не так багато, якщо вимірювати час календарем. Це кілька шкільних тижнів, кілька ігор, кілька тестів, десятки повідомлень, сотні поглядів у коридорах і нескінченна кількість моментів, у яких я мала б звикнути до того, що тепер у моєму житті є Джейк. Але якщо вимірювати час тим, скільки разів твоє серце встигає здригнутися від одного імені на екрані телефона, два місяці можуть здатися цілим життям.

Я не знала, що можна так багато цілуватися.

Справді не знала.

Можливо, у книжках про це писали, але я завжди думала, що автори перебільшують. Що люди не можуть хотіти торкатися одне одного щосекунди. Що неможливо постійно шукати привід нахилитися ближче, затриматися на секунду довше, сказати якусь дурницю тільки для того, щоб інша людина засміялася, і в цей момент захотіти поцілувати її ще сильніше, ніж хвилину тому. Я думала, що це літературна умовність, така сама, як гроза в момент зізнання чи герой, який завжди з’являється саме тоді, коли потрібно.

А потім з’явився Джейк.

І виявилося, що я майже нічого не знала.

Ми цілувалися всюди, де тільки могли вкрасти кілька хвилин. У бібліотеці — між стосами старих газет, архівними вирізками про закриття фабрики й картами міських районів, які місіс Альварес приносила нам із таким виглядом, ніби передавала таємні державні документи. Спочатку ми справді збирали дані для проєкту. Я розкладала перед собою нотатки, Джейк відкривав ноутбук, ми сперечалися про формулювання, про структуру, про те, в якій послідовності все писати. Потім він нахилявся, щоб показати мені якийсь абзац, його плече торкалося мого, я відчувала запах металу, м’яти, мила й кави, і вся моя здатність думати про соціально-економічне розшарування зникала десь між його рукою на спинці мого стільця й тим, як він тихо казав: “Принцесо, якщо ти ще секунду дивитимешся на мене так, ми ніколи не закінчимо цей розділ”.

Ми, звичайно, не закінчували.

Принаймні не одразу.

Ми цілувалися в гаражі, де все почалося по-справжньому. Там, серед інструментів, запаху мастила й старого рок-н-ролу з динаміка, який Джейк відмовлявся замінити, бо “він ще живий”. Я сиділа на тому самому старому дивані, який колись здавався мені брудним і чужим, а тепер став майже моїм місцем. Джейк працював над черговою машиною, іноді зупинявся, підходив до мене, цілував у лоб, у скроню, у губи, наче це було частиною ремонту: ключ на десять, перевірити двигун, поцілувати Брук, витерти руки, знову повернутися до капота. Коли я сміялася й казала, що він несерйозний працівник, він відповідав, що навпаки — у нього тепер мотивація не розбити собі пальці, бо мені, цитую, “не пасуватиме плакати над цими золотими руками”.

Ми цілувалися в будинку біля озера — після того, як він готував вечерю, під час фільму, після фільму, іноді навіть замість фільму, що Джейк називав “культурною адаптацією програми перегляду”. Там усе було інакше. У хатині завжди пахло деревом, водою, димом від каміна й чимось простим, чого не було в моєму домі навіть після найдорожчих свічок. Джейк готував так, ніби вибачався перед їжею за те, що в нього немає часу робити це красиво, але в нього все одно виходило смачно. Паста з томатним соусом, сендвічі на грилі, суп, який, за його словами, “не отруїв жодної людини за останні три приготування”, і чай, завжди чай, бо його мама продовжувала класти в хатинку коробки з м’ятою, ромашкою.

Ми цілувалися біля озера, сидячи на старому пледі, поки вода темніла під вечірнім небом. Іноді Джейк сидів позаду мене, спершись спиною на повалене дерево, а я влаштовувалася між його коліньми й розповідала йому щось абсолютно безглузде: як Тіффані вирішила, що наш соціологічний проєкт потребує “візуальної драми”, як Коннор три дні набирався сміливості написати Елоїзі, хоча вона вже давно все зрозуміла, як мама купила мені новий светр і вперше не сказала, що саме “мені пасуватиме більше”. Джейк слухав, іноді сміявся, іноді вставляв сухі коментарі, а потім раптом торкався губами мого плеча або шиї так легко, що я збивалася з думки й забувала, про що говорила. Він, звісно, помічав. І, звісно, усміхався так, ніби виграв бій без жодного удару.

Ми цілувалися в старому клубі біля депо. Не завжди. Не кожного разу. Я не ходила туди часто, бо досі не могла повністю звикнути до місця, де люди кричали навколо рингу, робили ставки й перетворювали чужий біль на вечірній план. Але іноді я все ж приїжджала з Джейком, особливо коли знала, що він усе одно піде, і ненавиділа думку, що він буде там без когось, хто після бою притисне лід до його брови й скаже, що він не герой, а ідіот із поганими навичками самозбереження. Після боїв він був іншим — більш тихим, важким, ніби тіло ще залишалося в рингу, навіть коли він уже сидів поруч зі мною на дивані. Я тримала рушник із льодом біля його розсіченої брови, губи або синця під оком, а він дивився на мене так близько, що музика навколо ставала глухою, і в ці моменти мені здавалося, що ми обидва стоїмо на дуже тонкій межі між ніжністю й чимось значно небезпечнішим.

Ми цілувалися в школі, ховаючись від усіх, хоча приховати щось у Lakeview High було приблизно так само реально, як сховати пожежу в скляному будинку. За старим корпусом. У порожньому класі, де містер Еванс забув вимкнути проєктор. Біля запасних сходів після шостої перерви. Кожного разу ми казали, що це востаннє, бо нам треба бути обережнішими, бо люди говорять, бо я все ще Гарлоу, він усе ще Коллієр, школа все ще школа, а маленьке місто все ще маленьке місто. Потім він брав мене за руку, тягнув на себе, або я сама ставала навшпиньки, і всі наші розумні аргументи розвалювалися швидше, ніж самоконтроль Люка біля безкоштовної піци.