РОЗДІЛ 24. Джейк

Брук мала повернутися сьогодні.

Я мав би радіти.

Справді мав би. Нормальна людина на моєму місці, мабуть, пораділа б за неї. Її батьки нарешті зробили щось схоже на нормальних батьків. Потім вони поїхали в гори всією компанією: Гарлоу, Ріди, Блейки, ще кілька людей, яких я знав тільки за прізвищами й тим, що вони вміли створювати багато шуму навіть у шкільній їдальні.

Брук звучала щасливою.

Перші два дні.

Поки був зв’язок.

Вона телефонувала мені ввечері, виходячи кудись за будиночок, бо всередині, за її словами, “люди сваряться з картою, чайником і один з одним у довільному порядку”. Я сидів тоді вдома на ґанку, або в гаражі, або на підлозі біля дивана, бо ребро все ще нагадувало про себе щоразу, коли я рухався надто різко. Вона говорила, а я слухав і робив вигляд, що це нормально — відчувати, як її голос витягує з мене цілий день, ніби скалку.

Вона розповідала про розмову з батьками.

Не все одразу.

Уривками.

Спершу жартувала, що тато зібрав їх за столом так урочисто, ніби збирався оголосити або смерть родича, або вступ у секту. Потім замовкла на кілька секунд і сказала тихіше, що мама вибачилася. Справді вибачилася. За той вечір. За недовіру. За контроль. За те, що змусила Брук роками думати, ніби її біль був її провиною.

Я тоді довго мовчав.

Брук спитала:

— Ти там заснув?

Я відповів:

— Думаю, чи можна радіти за тебе й одночасно хотіти сказати твоїй мамі багато нецензурного.

Вона засміялася.

І я зрозумів, що, мабуть, можна.

Потім вона розповідала про дорогу в гори. Як Тіффані взяла три валізи й обурилася, коли всі почали із неї кепкувати. Як містер Блейк намагався скласти все в багажник і сказав, що наступного разу вони орендують вантажівку або залишають Тіффані вдома. Як її тато посварився з навігатором, бо той не розуміє куди веде. Як Коннор і Елоїза весь час сиділи поруч, вдаючи, що це випадково, хоча, за словами Брук, навіть білки біля дороги вже зрозуміли, що між ними щось відбувається.

Вона сміялася.

Багато.

Не тим сміхом, який я чув у школі, коли люди чекали, що вона засміється у правильному місці. Іншим. Легшим. Наче вона стояла десь між соснами, у старому худі, з холодним носом і нарешті не перевіряла, чи хтось дивиться.

Я мав би тільки радіти.

Але мені чомусь стало сумно.

Не зло. Не ревно.

Просто порожньо.

Наче вона поїхала не на тиждень, а в якийсь світ, куди мені не було входу. Світ сімейних поїздок, будиночків у горах, сварок через валізи, спільних сніданків, дорослих, які вчаться перепрошувати, друзів, які сміються біля вогнища. Нормальний світ. Не ідеальний, звичайно. У Брук нічого не могло стати ідеальним за один тиждень. Але такий, де в неї було місце.

А я залишився тут.

У гаражі.

У школі.

У лікарняних рахунках.

На третій день зв’язок зник.

Спершу вона написала:

Брук: Зараз їдемо вище, може не буде мережі. Якщо я пропаду, не радій завчасно.

Я відповів:

Я: Я вже відкрив шампанське.

Брук: У тебе немає шампанського.

Я: Є вода з-під крана.

Вона прислала мені смайлик із закоченими очима.

І зникла.

На день.

Потім на другий.

Потім на третій.

Повідомлення не доставлялися одразу. Інколи під ними висів один сірий значок, і я ненавидів цей маленький значок майже фізично. Я писав усе одно. Не тому, що чекав відповіді. Скоріше тому, що за ці місяці звик, що Брук існує в моєму дні не тільки як людина, яку я бачу в коридорі, а як голос у телефоні, як саркастичне повідомлення серед робочої зміни, як фото дурного десерту, як коротке “ти живий?” після бою або “не роби дурниць” перед тим, як я, звичайно, робив дурницю.

Я писав їй про проєкт.

Що ми зібрали вже стільки матеріалу, що містер Еванс, мабуть, заплаче від гордості або втоми.

Що Мейсі та Ілай ще навіть не домовилися про перше інтерв’ю, бо Мейсі вважає, що “соціологія має йти до неї сама”.

Що Тіффані, навіть у горах, виставила сторіс на дві хвилини про те, як вона ненавидить комарів, хоча на вулиці було холодно й комарів, швидше за все, не існувало.

Що Ілай майже заснув на історії, але прокинувся саме в момент, коли вчитель сказав “тест”, і це доводить, що в ньому живе інстинкт виживання.

Я писав і про бої.

Не все.

Не деталі.