РОЗДІЛ 23. Брук

Після школи тато написав мені: “Одразу додому. Нам треба поговорити. Нічого страшного.”

Звичайно, якщо дорослий пише “нічого страшного”, це майже завжди означає, що або сталося щось страшне, або він думає, що ти втечеш, якщо не додати цю фразу.

Я перечитала повідомлення тричі, стоячи біля шафки.

Навколо коридор жив своїм звичним післяшкільним життям. Хтось грюкав дверцятами шафки, хтось сміявся над чимось у телефоні, хтось поспіхом шукав підручник, який, судячи з паніки, мав врятувати йому майбутнє. Коннор ішов повз із Брейденом і Люком, побачив мене, підняв брови, ніби питав, усе нормально? Я показала йому телефон. Він прочитав повідомлення через моє плече й скривився.

— “Нічого страшного” — це дуже підозріло.

— Дякую. Саме цього мені не вистачало для спокою.

— Може, вони просто хочуть поговорити.

— У моєму домі “просто поговорити” зазвичай означає, що хтось уже підготував обвинувальну промову.

Коннор подивився на мене м’якше.

— Напиши, якщо що.

Я кивнула.

— Добре.

Він уже зробив кілька кроків, потім обернувся.

— І, Брук?

— Що?

— Не вирішуй заздалегідь, що буде погано.

Я хотіла відповісти щось саркастичне. Щось про те, що в мене є багаторічний досвід прогнозування катастроф у власному домі. Але Коннор дивився так щиро, що я просто кивнула ще раз.

— Спробую.

Коли я приїхала додому, машина тата стояла на під’їзній доріжці. Машина мами теж. Це було перше попередження. Друге — у будинку було тихо. Не звичайно тихо, коли мама працює у вітальні, а тато дивиться записи гри в кабінеті. Інше тихо. Таке, у якому люди говорили до твого приходу, а потім замовкли, щоб ти встигла почути власні кроки.

Я зняла куртку, повісила на гачок і зайшла в їдальню.

Вони сиділи за столом.

Тато — навпроти місця, яке явно залишили для мене. Мама — збоку, ближче до вікна. Перед ними не було ні документів, ні ноутбуків, ні чашок із кавою. Тільки вода у склянках і занадто акуратно складені руки.

Я зупинилася біля стільця.

— Слухайте, мені потрібно хвилюватися? — спитала я. — Хтось із вас помирає? Ми банкрути? Мама вступила в байкерський клуб? Бо атмосфера саме така.

Тато моргнув.

Мама повільно прикрила очі.

— Брук.

— Що? Тато написав “нічого страшного”, що автоматично звучить як “приготуйся до страшного”.

Куточок татового рота ледь смикнувся.

— Сідай, пташко.

Я сіла.

Не тому, що розслабилася.

Я була напружена так, ніби тіло вже підготувалося до удару, хоча ніхто не піднімав руки, голосу чи навіть погляду. Можливо, саме це й лякало. Коли люди в моєму домі кричали — я знала, як захищатися. Коли мама говорила холодно — я знала, як ставати каменем. Коли тато мовчав — я знала, як не чекати надто багато.

Але зараз вони обоє виглядали не злими.

Розгубленими.

Винними.

Це було зовсім інше поле бою, і я не знала його правил.

Тато першим поклав долоні на стіл.

— Ми з мамою довго говорили.

Я глянула на маму.

Вона сиділа рівно, але не так, як завжди. Не демонстративно ідеально. Швидше так, ніби тримала себе з останніх сил.

— Це вже звучить серйозно, — сказала я.

— Так, — відповів тато. — Серйозно.

Я замовкла.

У животі неприємно стиснулося.

Мама вдихнула.

— Ми маємо перед тобою вибачитися.

Я дивилася на неї.

Слова ніби прозвучали не тією мовою.

Можливо, саме тому я кілька секунд просто мовчала.

Мама Гарлоу не вибачалася.

Вона могла сказати “я була різка”. Могла сказати “ти мене змусила хвилюватися”. Могла сказати “я хочу як краще”. Могла навіть, у рідкісні моменти, торкнутися мого волосся й зробити вигляд, що це і є примирення. Але слово “вибач” у нашому домі завжди було чимось, що діти мали говорити дорослим, а не навпаки.

— За що саме? — спитала я обережно.

Не щоб добити.

Щоб зрозуміти, чи вони справді знають.

Тато стиснув пальці.

— За багато.

Мама подивилася на мене.

— За те, що ми надто довго думали, ніби наше завдання — визначити твоє життя так, щоб ти ніколи не помилилася. Ми називали це турботою. Захистом. Досвідом. Але, мабуть, часто це було просто контролем.