РОЗДІЛ 20. Джейк

До вечора в хатині стало холодніше.

Не одразу. Спершу день просто повільно стирався з вікон, залишаючи на склі сіро-синій відблиск озера. Потім тіні під деревами стали густішими, вода потемніла, а повітря всередині хатини почало втрачати тепло швидше, ніж камін встигав його повертати. Старі будинки роблять це підступно: вони не кажуть тобі “замерзай”, вони просто по одному градусу забирають у тебе відчуття пальців.

Брук цього, звичайно, не визнавала.

Вона сиділа на старому дивані біля каміна, закутана в темно-синій плед майже до підборіддя, з волоссям, у якому досі залишалися кілька піщинок після нашої дурної тренувальної бійки на березі. Щоки в неї вже не були такими мокрими від сліз, але очі залишалися трохи червоні. Не слабкі. Не розбиті. Просто такі, ніби всередині неї сьогодні щось довго горіло й нарешті трохи втомилося.

Я сидів поруч на іншому кінці дивана й робив вигляд, що дивлюся фільм.

Насправді я дивився на неї частіше, ніж на екран.

Це було небезпечно.

Я знав.

У мене взагалі останнім часом з’явилося занадто багато речей, про які я знав, що вони небезпечні, і все одно не зупинявся. Брук Гарлоу в моїй хатині. Брук Гарлоу в моєму пледі. Брук Гарлоу, яка кілька годин тому стояла на піску й говорила про того покидька так, ніби витягувала з себе скло голими руками. Брук Гарлоу, яка сказала: “Не жалій мене”, і подивилася так, що я готовий був перегризти горло будь-кому, хто хоч раз змусив її думати, ніби жалість — це все, на що вона заслуговує.

Я не жалів її.

Це було легко.

Бо жалість — це коли ти дивишся зверху вниз.

А на Брук я вже давно не міг дивитися зверху.

Навіть коли вона сиділа в моєму пледі й їла сушене манго так обережно.

— Ти серйозно вибрав цей фільм сам? — спитала вона.

Я перевів погляд на екран.

На ноутбуці, який стояв на низькому столі, саме йшла сцена з “До зустрічі з тобою”. Не моя найгордіша рекомендація, якщо питати Мію. Вона одного разу сказала, що якщо хтось дізнається, що я дивлюся такі фільми добровільно, моя репутація “похмурого гаражного виродка” розвалиться швидше, ніж старий пікап містера Гендерсона.

— Ні, — сказав я. — Фільм сам увімкнувся. Це хатина з привидами.

Брук повільно повернула до мене голову.

— Джейку.

— Що?

— Тобі подобаються такі фільми?

— Я не знаю, що ти маєш на увазі під “такі”.

— Не прикидайся. Романтичні. Сумні. З красивими людьми, які багато страждають і дивляться одне на одного під музику.

— Це дуже неточний опис кіноіндустрії.

— Але точний опис цього фільму.

Я потягнувся до миски з сушеними фруктами й узяв шматок ананаса.

— Мамі подобається.

— А тобі?

— Мама змушує мене дивитися.

— Вона зараз тут?

— Духовно — завжди.

Брук усміхнулася.

Це була маленька усмішка. Втомлена. Але справжня.

Я відчув її десь у ребрах, що було абсолютно дурно, тому що люди не мають відчувати чужі усмішки в ребрах. Але, мабуть, мій організм останнім часом вирішив поводитися як ідіот.

— Ти ухиляєшся, — сказала вона.

— Я відповідаю стратегічно.

— Тобі подобаються такі фільми.

Я кинув на неї погляд.

— А якщо подобаються?

Вона підняла брови.

— Тоді я здивована.

— Чому?

— Бо ти виглядаєш як людина, яка критикує романтичні фільми за нереалістичний ремонт машин у фоні.

— Я і це теж роблю.

— Звичайно.

Я відкинувся назад, підтягнувши плед ближче до плеча. Точніше, наш плед, бо Брук непомітно забрала більшу його частину, а я, як ідіот, не став відвойовувати територію.

— Мені подобаються історії, де люди не відразу розуміють, що люблять одне одного, — сказав я після паузи.

Брук завмерла.

На екрані хтось щось говорив, музика тихо піднімалася, камін потріскував. Я вже майже пожалкував, що сказав це. Надто чесно. Надто близько. Не та фраза, яку Джейк Коллієр мав кидати в напівтемній хатині дівчині, у якої вдома й без нього життя горіло по краях.

Тому я додав:

— Це дає мені надію, що люди в реальному житті не єдині тупі.

Вона видихнула сміх.

— Ось. Тепер звучить як ти.

— Я виправився.

— Майже.

Вона взяла сушену грушу з миски й знову повернулася до фільму. Я дивився, як світло з екрана рухається по її обличчю. У неї був такий вигляд, ніби вона одночасно тут і не тут. Частина її дивилася фільм, інша, мабуть, досі стояла на кухні перед мамою, або в коридорі будинку Тіффані, або біля тих вибитих дверей. Я знав це. Коли щось стається, тіло повертається назад швидше, ніж голова. Можеш сидіти в хатині біля озера, їсти сушене манго й дивитися кіно, але всередині все одно бути там, де не встиг сказати потрібне слово.