РОЗДІЛ 19. Брук

Вранці будинок був занадто чистим.

Це перше, що я подумала, коли спустилася вниз після майже безсонної ночі. Не “я втомилася”. Не “що тепер буде”. Не “чи сказала Тіффані батькам тієї дівчини”. Не “чи видалив Тайлер усе насправді”.

Будинок був занадто чистим.

Наче мама прокинулася раніше, ніж зазвичай, і вирішила відмити не кухню, а сам факт, що вчорашня ніч сталася. Стільниця блищала. Склянки стояли рівно. Букет троянд у вазі, який Коннор приніс кілька днів тому, вже почав в’янути, але мама, звичайно, обрізала стебла й прибрала сухі пелюстки, щоб навіть в’янення виглядало пристойно.

Я стояла біля сходів, босоніж, у сірому худі й домашніх шортах, із волоссям, яке не розчесала після душу. Очі пекли. Горло боліло. У тілі залишилася дивна порожнеча після вчорашнього вечора — така, ніби я кричала дуже довго, хоча насправді сказала менше, ніж хотіла.

Мама сиділа за кухонним столом із чашкою кави.

Вона вже чекала.

Звичайно.

У її руках був телефон. Поруч лежали окуляри. На обличчі не було злості, не одразу. Там було щось гірше: холодна зібраність людини, яка вже все вирішила й тепер чекає, коли ти прийдеш, щоб вона могла пояснити тобі, як саме ти знову все ускладнила.

— Сідай, — сказала вона.

Я не сіла.

— Де тато?

— Поїхав у школу. У нього рання зустріч із тренерським штабом.

Зручно.

Можливо, справді зустріч.

Можливо, ні.

У нашому домі люди часто зникали саме тоді, коли ставало надто незручно залишатися.

— Нам треба поговорити, — сказала мама.

Я повільно зайшла на кухню, але не сіла. Сперлася стегном об край стільниці й схрестила руки на грудях.

— Якщо це про те, що я зіпсувала вечірку Тіффані, можеш не починати.

Мамин погляд став гострішим.

— Я говорила з місіс Блейк.

Звичайно.

Тіффані, мабуть, ще спала після вчорашнього хаосу, а наші матері вже встигли перетворити чужу травму на телефонний ланцюжок із правильно підібраними формулюваннями.

— Добре, — сказала я.

— Добре? — мама повторила це слово так, ніби воно було образою. — Брук, ти розумієш, що сталося вчора?

Я подивилася на неї.

— Саме тому я хочу піти в поліцію.

Тиша стала різкою.

Мама поставила чашку на блюдце. Дуже акуратно. Порцеляна ледь чутно дзенькнула.

— Що?

— Я хочу піти в поліцію.

— Навіщо?

Я засміялася.

Не голосно.

Не весело.

— Ти серйозно щойно спитала навіщо?

— Не говори зі мною таким тоном.

— Він замкнувся з дівчиною в кімнаті. Він знімав її, коли вона просила припинити. Вона плакала. Вона кричала. Він не відчиняв двері. Коннор вибив їх плечем. Там були свідки.

Мама повільно вдихнула.

— Я знаю, що це звучить погано.

— Звучить?

— Брук.

— Ні, мамо. Це не звучить погано. Це і є погано.

Вона піднялася зі стільця.

Біла сорочка, ідеально випрасувана. Волосся прибране назад. Обличчя стримане, але в очах уже з’являлося те напруження, яке завжди означало: я підходжу надто близько до теми, де вона не зможе контролювати все красивими словами.

— Дівчина сама хоче подавати заяву? — спитала мама.

Я завмерла.

— Я не знаю. Тіффані була з нею. Її мали забрати додому.

— Отже, ти не знаєш.

— Я знаю, що бачила.

— Бачити — це одне. Поліція — зовсім інше.

— Саме тому треба йти.

— Не будь наївною.

Це слово вдарило сильніше, ніж я очікувала.

Наївною.

Наче проблема була не в Тайлері. Не в телефоні. Не в замкнених дверях. А в мені, яка все ще вірила, що правда має хоч якесь значення, якщо сказати її достатньо чітко.

— Він має сидіти, — сказала я.

Мама різко подивилася на мене.

— Не говори дурниць.

У мене всередині щось здригнулося.

— Дурниць?

— Ти не можеш просто кинути таке звинувачення й чекати, що все вирішиться так, як у книгах. Це маленьке місто. Тут усі всіх знають.

— О, так. Найважливіше.

— Не перекручуй. Я кажу про наслідки.

— Для кого?