РОЗДІЛ 18. Брук

Ми з Коннором опинилися у спальні Тіффані на другому поверсі не тому, що планували ховатися від усіх.

Принаймні не одразу.

Просто після розмови на задньому ґанку було складно повернутися назад у вітальню, де Мейсі танцювала під пісню, яку всі знали напам’ять, Люк голосно сперечався з Брейденом про щось абсолютно безглузде, а Тіффані кричала з кухні, щоб ніхто не ставив банку газованої води на її мамину дерев’яну стільницю без підставки.

Світ унизу продовжував жити.

А ми стояли біля перил, притиснуті одне до одного й до того дивного болю, який з’являється, коли ти нарешті говориш правду, але правда не робить усе легшим.

Коннор витер очі рукавом і тихо видихнув.

— Я не хочу зараз вниз.

Я кивнула.

— Я теж.

Він подивився на мене так, ніби боявся, що я передумаю навіть щодо цього. Щодо кількох хвилин тиші. Щодо кімнати без поглядів. Щодо місця, де ми могли просто посидіти поруч і не пояснювати всім, чому в нас червоні очі.

— Там є гостьова кімната, — сказав він, кивнувши в бік коридору. — Біля сходів. Можемо просто посидіти. Без людей.

— Добре.

Я сказала це швидше, ніж подумала.

Можливо, тому що мені справді потрібна була пауза. Можливо, тому що після всього сказаного між нами залишалося щось крихке, і мені не хотілося одразу кидати це назад у шум вечірки. А можливо, тому що Коннор, попри все, був частиною мого життя так давно, що коли він виглядав зламаним, я все ще інстинктивно хотіла сісти поруч і допомогти йому зібрати себе докупи.

Гостьова спальня була маленькою, з бежевими стінами, ліжком біля вікна й білою тумбочкою, на якій стояла лампа з кривуватим абажуром. На підлозі вже валялося чиєсь худі, порожня банка газованої води й пачка жуйки. Кімната виглядала так, ніби вечірка теж випадково зайшла сюди, роззулася й забула піти.

Знизу долинала музика. Глуха, важка, приглушена стінами, але все одно достатньо сильна, щоб підлога ледь помітно вібрувала.

Коннор не зачинив двері повністю. Залишив маленьку щілину, ніби навіть зараз не хотів створювати між нами щось надто закрите.

Я сіла на підлогу біля ліжка, спиною до стіни. Він опустився поруч, витягнув ноги й кілька секунд мовчав. Потім поліз у кишеню куртки й дістав маленький скручений косяк.

Я повернула до нього голову.

— Серйозно?

Він подивився на нього, потім на мене.

— Брейден дав. Сказав, що допомагає не думати.

— Брейдену допомогло б думати хоча б іноді.

Коннор пирхнув.

— Він би образився, якби зрозумів.

— Саме тому й не образиться.

Він засміявся, але сміх був тихий, втомлений. Потім подивився на косяк у пальцях.

— Ти не зобов’язана.

— Я знаю.

— Справді. Я не хочу, щоб ти думала, ніби я…

— Конноре.

Він замовк.

Я простягнула руку.

— Давай.

Він вагався лише секунду, потім передав мені. Я майже ніколи не курила. Після тієї історії два роки тому будь-яке відчуття втрати контролю здавалося мені дверима, які краще не відчиняти. Але сьогодні день і так розвалився на шматки, і я була занадто втомлена, щоб тримати себе за горло лише тому, що так безпечніше.

Коннор підкурив. Ми сиділи біля прочиненого вікна й курили по черзі, хоча це було безглуздо, бо запах усе одно залишався в кімнаті. Він зробив затяжку й одразу закашлявся так, що я не витримала й засміялася.

— Що? — обурився він, прикриваючи рот рукою. — Я спортсмен. Мої легені створені для перемог, а не для цього.

— Твої легені щойно здалися за три секунди.

— Це була пауза.

— Ти кашляв, як старий трактор.

— Дуже ніжно з твого боку, Брук.

— Я не обіцяла тобі ніжності.

— Помітив.

Він знову засміявся, і цього разу я теж. Спершу тихо, потім сильніше. Напруга, яка весь вечір сиділа між ребрами, трохи відпустила. Не зникла, ні. Вона була там, як синяк, на який ще не натиснули. Але сміх на кілька хвилин зробив її менш гострою.

— Пам’ятаєш, як ти впав у ставок на дні народження Мейсі? — спитала я.

Коннор одразу застогнав і закрив обличчя долонею.

— Я сподівався, що ця історія померла.

— Вона безсмертна.

— Я рятував м’яч.

— М’яч плавав краще за тебе.

— Він був легший.

— Ти виліз увесь у водоростях і сказав, що тепер ти болотяний король.

Коннор відкинув голову до стіни й засміявся так, що знову закашлявся.

— А ти плакала, бо я хотів зробити тебе болотяною королевою.