РОЗДІЛ 17. Брук

У нашому саду завжди було занадто красиво.

Не просто доглянуто. Не просто охайно. Красиво саме в тому сенсі, який любила мама: так, щоб жодна гілка не росла туди, куди їй хочеться, жодна квітка не вибивалася із загальної композиції, жодна травинка не нагадувала, що природа взагалі-то не створена для того, щоб відповідати чиїмось очікуванням.

Позаду будинку росли гортензії, кущі троянд і два старі клени, які були тут ще до нас. Мама казала, що саме через ці клени вона колись погодилася на будинок: восени листя ставало таким червоним, ніби весь задній двір на кілька тижнів перетворювався на картину. Тато казав, що погодився через великий двір, бо маленька Брук мала десь бігати й падати, не ламаючи сусідські вазони.

Мені більше подобалася татова версія.

Я сиділа на старій дерев’яній лавці під одним із кленів, підібгавши під себе ноги. Сонце вже повільно спадало нижче, повітря було теплим, але не таким задушливим, як удень. На столі поруч стояла склянка з лимонадом, до якої я майже не торкалася, а в руках у мене була книга.

Не та, яку мені дала мама.

Книга від мами лежала в моїй кімнаті на тумбочці, із закладкою між сторінками, де герої вже третій розділ говорили про моральний обов’язок і жодного разу не зробили нічого, що хоч трохи нагадувало життя. Мама сказала, що мені варто читати “серйозні речі”, бо вони формують смак, мислення і внутрішню дисципліну.

Я не знала, чи формувала внутрішню дисципліну книга, яку я зараз читала.

Зате там був хлопець із татуюванням, дівчина з поганими рішеннями, такий рівень драматичних поглядів через кімнату, що навіть Мейсі сказала б: “Боже, просто поцілуйтеся вже й дайте людям жити”.

Я перегорнула сторінку й спробувала не всміхатися.

— Так-так-так.

Я здригнулася й швидко підняла голову.

Він стояв на ґанку з чашкою кави в руці й усміхався так, ніби щойно застав мене за крадіжкою діамантів, а не за читанням роману. На ньому були домашні штани, біла футболка й кепка команди, яку він носив навіть тоді, коли не був на полі. Увечері тато виглядав зовсім інакше, ніж у школі. Там він був тренером Гарлоу, людиною зі свистком, гучним голосом і планом на кожну хвилину. Вдома, коли мама не вимагала від нього бути частиною ідеальної картинки, він ставав просто татом. Трохи втомленим, трохи добрим, трохи незграбним у спробах наблизитися до мене так, щоб не зробити боляче.

— То ось як воно, пташко? — сказав він, спускаючись сходинками в сад. — Я думав, ти тут читаєш щось високе й поважне. А в тебе, здається, контрабанда.

Я швидко перевернула книгу обкладинкою вниз.

— Це дослідницький матеріал.

— Так-так. Я бачу. Дуже науковий хлопець на обкладинці.

— Ти не мав цього бачити.

— Уже пізно. Твоя таємниця в небезпеці.

Він підійшов ближче, нахилився й спробував зазирнути в назву.

Я притиснула книгу до грудей.

— Не смій.

— Чому? Там щось таке, що змусить мене, як батька, посивіти?

— Ти вже сивієш.

— Жорстоко, Брукі.

Я закотила очі, але всміхнулася.

Тато іноді називав мене Брукі. Не при мамі. Мама вважала це занадто дитячим, занадто липким, занадто несерйозним. Вона казала, що ім’я має звучати повністю, красиво й чітко: Брук. Брук Гарлоу. Так, ніби навіть у моєму імені мала бути постава.

А тато казав Брукі тоді, коли я була маленькою й падала з велосипеда. Коли засинала на дивані після гри й він ніс мене нагору. Коли хворіла й просила апельсиновий сік із трубочкою. Це ім’я належало не школі, не команді, не маминому майбутньому для мене. Воно належало дитинству, де ще не було відео, сорому, Коннора як майже-нареченого й Джейка Коллієра, який зруйнував у моїй голові занадто багато зручних стін.

— Мама вбила б мене, якби побачила, — сказала я, киваючи на книгу.

Тато сів на крісло поруч і поставив чашку на стіл.

— Твоя мама драматизує.

Я подивилася на нього.

Він зрозумів, що сказав, і трохи зніяковів.

— Іноді, — додав він.

— Дуже смілива поправка.

— Я намагаюся вижити в цьому домі.

Я тихо засміялася, і кілька секунд між нами було добре. Просто добре. Без напруги. Без того, щоб я згадувала, як мама вдарила мене в холі, а тато стояв поруч і сказав “досить” тоді, коли слово вже впало на мене. Без того, щоб я думала, чи він справді не міг зупинити її раніше, чи просто не знав як.

Він нахилився до мене й обійняв однією рукою за плечі, притягнувши ближче. Я спершу напружилася, а потім дозволила собі спертися на нього. Від нього пахло кавою, свіжим повітрям і слабким запахом трави з поля. Татові обійми завжди були обережними, ніби він боявся, що я відштовхну його. Можливо, мав рацію. Останнім часом я сама не знала, кого хочу підпустити ближче, а кого тримати на відстані.

— Ти сьогодні якийсь надто задоволений, — сказала я, дивлячись на його профіль. — Команда нарешті навчилася не кидати м’яч супернику?