РОЗДІЛ 16. Брук

Генрі Рутледж дивився на мене так, ніби я прийшла не брати інтерв’ю, а особисто оголосити йому про підвищення податків.

Його магазин запчастин біля депо був старим, вузьким і пахнув пилом, гумою, металом та бренді, який, судячи з запаху, міг розчинити ложку. Над дверима висів дзвіночок, що дзенькнув, коли ми з Джейком зайшли всередину. Уздовж стін тягнулися полиці з коробками, акуратно підписаними від руки. На стійці лежали каталоги, старий касовий апарат і чашка з написом “Don’t rush me”, що виглядало не як жарт, а як офіційна політика закладу.

Генрі Рутледж сидів за прилавком на високому стільці. Сиве волосся, густі брови, зморшки, які не пом’якшували обличчя, а робили його ще впертішим. На ньому була картата сорочка, жилетка й кепка з вицвілим логотипом якоїсь старої команди. Коли Джейк привітався, старий лише хмикнув. Коли побачив мене — його погляд опустився від мого волосся до туфель, затримався на сумці, потім повернувся до обличчя.

— Гарлоу, значить, — сказав він.

Не питання.

Вирок.

Я стиснула ремінець сумки, але змусила себе усміхнутися.

— Брук Гарлоу. Дякую, що погодилися поговорити з нами.

— Я ще не погодився.

Джейк сперся плечем на стелаж поруч і склав руки на грудях.

— Генрі.

— Що “Генрі”? — буркнув старий. — Ти сказав, що тобі треба поговорити для шкільного проєкту. Не сказав, що приведеш золоту дівчинку з Мепл-драйв.

У мене всередині щось неприємно стиснулося.

Золота дівчинка.

Цікаво, скільки ще назв у цьому місті існувало для мене, окрім мого власного імені.

Джейк різко випростався.

— Обережніше.

Генрі перевів на нього погляд.

— Що? Вона не золота?

— Вона стоїть прямо перед тобою.

— Бачу. Тому й питаю.

Я торкнулася пальцями папки в руках, ніби вона могла втримати мене на місці. Було смішно. Я приїхала сюди брати інтерв’ю про соціально-економічне розшарування Лейквью, а виявилося, що перший практичний приклад стоїть просто переді мною, у кепці й із чашкою бренді, яка пахне смертю.

— Якщо вам некомфортно говорити зі мною, — сказала я рівно, — ми можемо не проводити інтерв’ю.

Джейк повернув до мене голову.

Я бачила, що він не очікував цього.

Генрі примружився.

— О, маєш зуби.

— І блокнот.

Куточок його рота ледь смикнувся.

Не усмішка.

Але щось схоже на тріщину в стіні.

Джейк тихо хмикнув.

Я не подивилася на нього, бо знала: якщо подивлюся, можу усміхнутися. А мені дуже хотілося не давати Генрі Рутледжу ще одну причину думати, що я несерйозна.

— Сідайте вже, — сказав старий, махнувши рукою в бік двох складних стільців біля стійки. — Якщо прийшли, то не стійте як на церковній фотографії.

— У вас дуже гостинно, — пробурмотів Джейк.

— А тобі взагалі варто було б бути в гаражі, а не тягати сюди школярок.

— Я теж школяр.

— Ти — проблема з атестатом.

Джейк знизав плечима.

— Принаймні звучить солідно.

Я сіла, відкрила блокнот і ввімкнула запис на телефоні, попередньо спитавши дозволу. Генрі довго дивився на телефон, ніби підозрював, що він працює на міську раду, але врешті махнув рукою.

Інтерв’ю почалося важко.

Перші десять хвилин він відповідав коротко, сухо, майже зневажливо. На моє питання про фабрику сказав: “Велика будівля. Люди працювали. Потім ні.” На питання про зміни в South Mill після закриття — “Стало гірше. Запиши, золота дівчинко, це коротко.” На питання про ставлення інших районів до South Mill — “А ти сама як думаєш? Вас там на півночі вчать думати чи тільки посміхатися?”

Я відчула, як щоки почали теплішати.

Не від сорому.

Від злості.

Джейк поруч напружився щоразу, коли Генрі кидав у мій бік чергову шпильку. Я бачила це боковим зором: його пальці стискали край стільця, щелепа напружувалася, погляд темнішав. Кілька разів він уже відкривав рот, але я щоразу випереджала його наступним питанням.

Не тому, що мені було не боляче.

Було.

Просто я не хотіла, щоб Джейк захищав мене від кожного слова.

Не тут.

Не в цьому магазині.

Не перед чоловіком, який, мабуть, усе життя бачив таких, як я, лише тоді, коли їм щось було потрібно.

— Я не прийшла сюди доводити, що я хороша, містере Рутледж, — сказала я нарешті, коли він утретє назвав мене “золотою дівчинкою”. — І не прийшла просити, щоб ви мені подобалися. Мені потрібна ваша пам’ять. Ваш досвід. Ваш погляд. Якщо ви вважаєте, що мій район роками дивився на South Mill зверхньо — скажіть це. Якщо вважаєте, що моя родина частина цієї історії — скажіть це теж. Але якщо ми весь час витратимо на те, щоб ви намагалися мене зачепити, у нас вийде погане інтерв’ю. А я не хочу погане інтерв’ю.