РОЗДІЛ 15. Джейк

У нашому домі вечері ніколи не виглядали як у рекламних роликах.

Не було ідеально накритого столу, серветок під колір сезону, кришталевих келихів або мами, яка ставила на стіл запіканку з усмішкою жінки, що ніколи в житті не відкривала рахунок за електрику. У нас тарілки могли бути з різних наборів, виделки — не парні, а на столі майже завжди лежало щось зайве: батьків телефон, чек із аптеки, викрутка, яку я випадково приніс із гаража в кишені, або мамина книжка, розгорнута сторінками вниз, бо вона ненавиділа закладки і казала, що книжки мають “жити, а не стояти рівненько, як солдати”.

Але мені це подобалося.

Можливо, саме тому, що воно не виглядало ідеальним.

Після школи й гаража я зайшов додому трохи пізніше сьомої. У вітальні горів теплий жовтий світильник, телевізор працював тихо, майже для фону, а з кухні пахло томатним соусом і часником. Це означало, що батько готував пасту. Він робив її тоді, коли мама почувалася не найкраще, але все ще хотіла “нормальну вечерю, а не сумний сендвіч людини, яка здалася життю”.

Я кинув ключі в миску біля дверей і одразу почув мамин голос:

— Якщо ти знову приніс у дім запах гаража, то хоча б не дихай у мій бік, поки не помиєш руки.

— І я теж радий тебе бачити, мам.

— Я рада бачити тебе після мила.

Вона сиділа у вітальні в старому кріслі біля вікна, загорнута в сірий плед, який колись був моїм, а потім чомусь офіційно перейшов до неї. Волосся в неї було зібране в низький вузол, на носі — окуляри, у руках — книжка з яскравою обкладинкою, яку вона, судячи з усього, читала вже третій день і постійно обурювалася, що головна героїня “думає не тією частиною тіла, якою треба”.

Мама виглядала втомленою.

Вона часто виглядала втомленою.

Але сьогодні в її очах був блиск, і це вже рахувалося як хороший день.

— Ти сьогодні їла? — спитав я, проходячи повз.

— Почалося, — пробурмотіла вона. — Один чоловік у цьому домі вже контролює моє харчування, другий тільки прийшов і теж вирішив приєднатися.

З кухні почувся голос батька:

— Бо один із чоловіків у цьому домі бачив, як ти намагалася назвати сік обідом.

— Наклеп, — сказала мама голосніше. — Там була ще вівсянка.

— Столова ложка вівсянки.

— Вівсянка є вівсянка.

Я усміхнувся й пішов мити руки.

Це були ті моменти, через які іноді можна було майже забути, що в нашому домі є ліки на верхній полиці, папки з медичними документами в шухляді й дні, коли мама не могла самостійно дійти від спальні до кухні. Майже. Не повністю. Ніколи повністю. Але достатньо, щоб у грудях стало трохи легше.

Коли я повернувся, батько саме вийшов із кухні з рушником на плечі.

— Допоможеш мамі до столу?

— Я сама можу, — одразу сказала мама.

Батько подивився на неї.

Вона подивилася на нього у відповідь.

Це було їхнє мовчазне змагання, яке повторювалося майже щодня. Мама впертістю могла б рухати старі пікапи без двигуна. Батько терпінням міг би їх штовхати. Зазвичай перемагав він, але тільки тому, що вмів робити вигляд, ніби вона сама вирішила прийняти допомогу.

— Можеш, — сказав він. — Але якщо впадеш, мені доведеться піднімати тебе з підлоги, а в мене спина. Тобто насправді ти допомагаєш мені.

Мама примружилася.

— Маніпулятор.

— Чоловік із досвідом.

Я підійшов до крісла, але батько вже нахилився до неї першим. Він робив це обережно. Завжди. Підсунув руку їй під лікоть, другою притримав за спину, чекаючи, поки вона сама знайде рівновагу. Мама скривилася, коли вставала. Ледь помітно. Настільки ледь, що хтось чужий, можливо, не помітив би.

Я помітив.

Я завжди помічав.

— Не роби таке обличчя, — сказала вона мені, навіть не дивлячись.

— Яке?

— Наче я скляна.

— Ти не скляна. Ти страшна.

— О, краще.

Батько хмикнув.

— Страшна вона була вчора, коли медсестра сказала, що треба більше відпочивати.

— Вона сказала це тоном людини, яка ніколи не бачила мою пральню.

— Пральня почекає.

— Пральня ніколи не чекає, Деніеле. Вона розмножується.

Ми дійшли до кухні повільно. Батько тримав маму, але робив вигляд, що просто йде поруч. Я ніс її плед, бо вона сказала, що без нього їй буде холодно, хоча в домі було тепло. На столі вже стояли три тарілки з пастою, салат у великій мисці й хліб, який батько купив у пекарні біля аптеки. Він завжди купував хліб, коли їздив по ліки. Можливо, йому потрібна була хоч одна річ у пакеті, яка не нагадувала про хворобу.

Мама сіла, видихнула, потім одразу взяла виделку.

— Якщо хтось скаже мені, що треба їсти повільно, я вдарю.