РОЗДІЛ 14. Брук

Минув тиждень.

Дивно, як багато може вміститися в сім днів, якщо не зупинятися й не думати надто довго. Школа, тренування, домашні завдання, сімейні вечері, мовчання за сніданком, чужі погляди, свої брехні, повідомлення, які ти перечитуєш частіше, ніж треба, і розмови, після яких здається, що ти сказала все правильно, але все одно нічого не змінилося. Тиждень — це мало, якщо рахувати календарем. Але якщо рахувати тим, скільки разів за цей час ти встигла вдати, що з тобою все нормально, він може здатися цілим роком.

Джейк привіз мене додому тієї ночі рівно опівночі.

Не о дванадцятій п’ять. Не без десяти перша. Рівно о дванадцятій, ніби спеціально вирішив довести, що навіть люди з Низин можуть бути пунктуальними, якщо поряд сидить дівчина, чиє життя тримається на комендантських годинах і маминих очікуваннях. Він зупинив мотоцикл за кілька будинків до мого, там, де світло ліхтаря не падало прямо на дорогу, і кілька секунд ми обоє мовчали. У мене досі гуділо у вухах після музики, криків і ударів на рингу. У тілі ще тримався адреналін — теплий, небезпечний, майже солодкий. Джейк був побитий, але не так, як я уявляла. Розсічена губа. Синяк біля ребер, який я побачила випадково, коли він стягнув майку після бою, щоб витерти кров із підборіддя. Кісточки пальців червоні, розбиті, але руки все одно спокійні на кермі. Він виграв. Натовп кричав його прізвище, Рейф сміявся, хтось плескав його по спині, а я сиділа в кутку з пляшкою води й ловила себе на тому, що я не повинна була б тут знаходитись.

Коли я злізла з мотоцикла, Джейк тримав його рівно й дивився на мене через плече. Я тоді ще була в його куртці. Вона пахла димом, шкірою, бензином і ним — так, як я вже встигла впізнати, хоча не мала права впізнавати. Я хотіла повернути її одразу, але він сказав залишити до дверей, бо “якщо тебе побачить сусідка місіс Гілмор у формі чирлідерки й без куртки, вона викличе церковний комітет швидше, ніж поліцію”. Я мала засміятися, але не змогла. У горлі стояв вузол. Бо там, у темряві, між його мотоциклом і моєю вулицею, на якій кожен будинок виглядав так, ніби в ньому ніколи не кричали, я раптом зрозуміла: я повертаюся не додому. Я повертаюся на місце злочину, де злочином була я сама.

Мама чекала.

Звичайно, чекала.

Я ще не встигла до кінця зачинити двері, як побачила її в холі. Цього разу вона вже не стояла спокійно, як суддя перед винесенням вироку. Вона ходила. Туди-сюди, від сходів до вітальні й назад, з телефоном у руці, з обличчям настільки білим, що я на секунду подумала: вона справді злякалася. Не за репутацію. Не за те, що скажуть люди. Не за те, що подумають Ріди. А за мене. За свою доньку, яка зникла після гри, не відповідала на дзвінки й повернулася опівночі в чужій куртці, з розмазаною тушшю, запахом мотоцикла й клубу на волоссі.

Але ця думка прожила недовго.

Мама побачила куртку Джейка на моїх плечах — і щось у її очах стало твердим.

Я вислухала все. Про те, що я знову її принизила. Про те, що Коннор телефонував і не знав, де я. Про те, що мій батько стояв посеред стадіону й мав вдавати, ніби все під контролем, поки його донька невідомо де катається з хлопцем із South Mill. Про те, що “дівчата з хороших родин не зникають посеред гри”. Про те, що я, здається, забула, ким є. Я стояла в холі, дивилася на лавандову вазу біля стіни й думала про те, що мама не сказала жодного разу: “Я хвилювалася, бо ти могла постраждати”. Вона сказала: “Ти не подумала, як це виглядає”.

Потім були ляпаси.

Два.

Перший — за мовчання. Другий — за те, що я сказала: “Мені було байдуже, як це виглядає”. Я не знаю, чи це було правдою. Можливо, ні. Можливо, мені ніколи не було байдуже по-справжньому, бо мамин голос жив у мені занадто довго, щоб просто взяти й виселити його за одну ніч. Але в ту секунду я хотіла, щоб було байдуже. Хотіла сказати це так, ніби вже стала дівчиною, яка може стояти в холі власного будинку, з червоною щокою й чужою курткою в руках, і не розсипатися від маминого погляду.

Покарання було майже передбачуваним. Машину — тільки до школи й назад. Ніяких вечірок. Ніяких “позашкільних зустрічей”, крім тренувань і офіційних занять. Телефон після десятої мав лежати на кухні. Мама сказала це так, ніби я була не сімнадцятирічною людиною, а небезпечним предметом, який треба прибрати з вільного доступу. Я слухала й кивала. Не тому, що погоджувалась. Просто в мене більше не було сил говорити. Після клубу, після мотоцикла, після Джейкового бою, після Коннорових дзвінків, після маминих слів — я раптом відчула таку втому, що навіть злість стала важкою.

Пізніше тато прийшов до мене.

Це було вже після того, як мама вийшла з моєї кімнати, залишивши по собі запах лаванди й холод. Я сиділа на ліжку, в піжамі, з мокрим волоссям після душу, і дивилася у вікно на темну вулицю. Куртку Джейка я сховала в шафі. Не знаю навіщо. Напевно, тому що віддати мамі її було б схоже на те, щоб дозволити їй спалити щось, що не належало їй. Тато постукав тихо, хоча двері були прочинені. Він завжди так робив, коли відчував провину. Постукав, зайшов, сів на край мого ліжка, залишивши між нами відстань, і довго мовчав. Потім сказав, що мама перейшла межу. Що він поговорить із нею. Що я налякала їх. Що він радий, що зі мною нічого не сталося. Що я можу говорити з ним, якщо щось не так.

Я дивилася на його руки.

Великі, тренерські, з короткими нігтями, з мозолями від свистка, м’ячів, років на полі. Руки, які ніколи не піднімалися на мене. Руки, які плескали голосніше за всіх на моїх виступах. Руки, які не зупинили мамину. І я не знала, що з цим робити.