РОЗДІЛ 13. Брук

Коли Джейк відчинив двері, мене вдарив звук.

Не просто музика.

Звук.

Густий, гарячий, живий. Він вийшов назустріч, як хвиля: баси, сміх, свист, чиїсь крики, глухі удари з центру залу й низький гул натовпу, який не мав нічого спільного з ревом стадіону.

На стадіоні люди кричали правильно.

Там були правила, табло, тренери, форма, батьки на трибунах, національний гімн перед грою, прапор, усмішки, які могли потрапити в місцеву газету. Там навіть хаос мав розклад.

Тут хаос просто жив.

Я переступила поріг слідом за Джейком і на секунду завмерла.

Всередині було темніше, ніж я очікувала, але не настільки, щоб нічого не бачити. Зі стелі звисали гірлянди з теплим жовтим світлом, старі лампи над баром світилися м’яко й трохи нерівно, у повітрі висів димний серпанок, хоча я не одразу зрозуміла, від чого саме. Музика лилася з колонок десь біля стіни, стара, хрипка, з важким ритмом, який бив у груди майже фізично.

У центрі залу стояв ринг.

Не справжній боксерський, як у спортзалі чи на трансляціях. Низька дерев’яна платформа, обтягнута темним покриттям, із натягнутими канатами по периметру. Навколо стояли люди. Близько. Занадто близько. Вони кричали, сміялися, піднімали руки, штовхали одне одного плечима, коли один із хлопців на рингу пропускав удар.

Там уже билися.

Двоє чоловіків, обидва без футболок, у бинтах на руках, мокрі від поту, з червоними плямами на шкірі. Один був вищий, інший рухався швидше. Коли швидший ухилився й ударив суперника в ребра, натовп вибухнув так голосно, що я мимоволі здригнулася.

Не від страху.

Від сили цього звуку.

Він був не схожий на шкільні крики.

Тут ніхто не вдавав пристойність.

Люди хотіли бачити удар — і кричали, коли бачили.

Хотіли перемоги — і не приховували.

Хотіли крові, грошей, адреналіну, забути власне життя хоча б на кілька хвилин — і не прикривали це словами про командний дух.

Мені мало б стати огидно.

Мабуть.

Мені мало б захотітися розвернутися й піти.

Але всередині мене щось, навпаки, завмерло від уваги.

Наче та частина, яку мама все життя змушувала сидіти тихо, раптом підняла голову.

— Тримайся за мене, — сказав Джейк.

Я подивилася на нього.

— Що?

Він навіть не озирнувся повністю, тільки простягнув назад руку.

— Тут легко загубитися. І якщо ти випадково опинишся десь біля рингу, я не хочу пояснювати твоїй мамі, що принцесу затоптали через дурний бій.

— Не називай мене…

— Брук, — перебив він, і цього разу в голосі не було гри. — Просто дай руку.

Я замовкла.

Потім вклала свою долоню в його.

Це було дурно.

Абсолютно.

Ми вже їхали на мотоциклі, я трималася за нього всю дорогу, притискалася ближче на поворотах, відчувала під пальцями тепло його тіла через тканину футболки. Але чомусь саме це — його рука, що зімкнулася навколо моєї, — здалося значно інтимнішим.

Мотоцикл можна було пояснити.

Треба було триматися, щоб не впасти.

Тут він просто тримав мене.

Його долоня була тепла. Шорстка. Більша за мою. На пальцях — дрібні подряпини, кілька темних слідів, які не відмилися повністю навіть після роботи. Біля кісточок шкіра була трохи збита, ніби він уже сьогодні встиг щось вдарити або полагодити, а може, і те, і те.

Я дивилася на наші руки перед собою, поки він ішов крізь натовп.

І чомусь це збивало сильніше, ніж музика, ринг і всі чужі погляди.

Моя рука в його руці виглядала неправильно.

Світла шкіра, короткі акуратні нігті, тонкий браслет, який я забула зняти після гри. Його рука — з подряпинами, мозолями, темними слідами мастила в лініях долоні, жива й груба. Наче наші світи раптом доторкнулися не через слова, не через проєкт, не через сварки, а прямо.

Шкіра до шкіри.

Я ковтнула й змусила себе підняти погляд.

Ми пройшли повз невеликий бар біля правої стіни. Він був старий, дерев’яний, із подряпаною стільницею, за якою худий чоловік із сивиною в бороді розливав напої. На полицях стояли пляшки, банки газованої води, пластикові стакани, відра з льодом. Поруч кілька людей сперлися ліктями на бар і сміялися, нахиляючись одне до одного занадто близько.

Далі були столики.

Невеликі круглі столи, різні стільці, дивани, які не збігалися між собою ні кольором, ні епохою, ні, ймовірно, законністю походження. На одному дивані сиділи троє дівчат, одна з них у блискучому топі й важких черевиках, інша — у джинсах із розірваними колінами, третя — з татуюванням на плечі й волоссям кольору темної вишні. Вони сміялися так голосно, ніби ніколи в житті не чули фрази “ти надто привертаєш увагу”.