РОЗДІЛ 12. Джейк

П’ятничні футбольні ігри в Лейквью були схожі на релігійні зібрання, тільки з хот-догами, дешевим сиром, криками підлітків і дорослими чоловіками, які поводилися так, ніби перемога старшокласників могла врятувати їхні невдалі шлюби.

Я сидів на верхньому ряду трибун, трохи збоку, там, де світло прожекторів уже не било прямо в очі, а натовп здавався менш нестерпним. Поруч зі мною Мія жувала солодку вату так, ніби це була її особиста форма протесту проти здорового глузду, а Ілай тримав у руках коробку з картоплею фрі й виглядав найщасливішою людиною на стадіоні. Нижче ревіли батьки, учні, молодші діти, які бігали між рядами, і ті самі хлопці, які в понеділок сміялися з мого мотоцикла, а сьогодні фарбували обличчя в зелено-золоті кольори, наче це робило їх частиною великої історії.

На полі Коннор Рід кидав м’яч так, ніби народився з ним у руці.

Я ненавидів визнавати очевидне, але він був хороший.

Не “хороший, бо всі в місті повторюють це двадцять разів на день”. Справді хороший. Рухався швидко, думав ще швидше, не панікував під тиском і вмів виглядати так, ніби навіть падіння суперника було частиною його плану. Такі люди дратували найбільше: красиві, багаті, улюблені й ще й талановиті, щоб життя точно не виглядало справедливим навіть випадково.

— Ти знову робиш обличчя, — сказала Мія.

Я не відводив погляду від поля.

— У мене одне обличчя.

— Ні. У тебе є “я ненавиджу всіх”, “я ненавиджу всіх, але мовчу”, “я зараз скажу щось образливе” і нове, дуже цікаве.

— Яке?

— “Хлопчик змінився після спілкування з Брук Гарлоу”.

Ілай подавився картоплею.

— Боже, Міє.

— Що? Я спостережлива.

Я повернув до неї голову.

— Ти не спостережлива. Ти небезпечна без нормального хобі.

Мія усміхнулася так широко, що рожева солодка вата біля її губ зробила її схожою на людину, яка щойно з’їла єдинорога.

— У мене є хобі. Дратувати тебе.

— Це не хобі, це залежність.

— І я не планую лікуватися.

Ілай нахилився вперед, дивлячись на поле.

— До речі, вона не зовсім неправа.

Я повільно повернувся до нього.

— Хочеш померти зараз чи після гри?

— Після гри. Я ще не доїв.

— Мудро, — сказала Мія.

Я витягнув із кишені пачку жуйки, дістав одну пластинку й кинув у рот, хоча вона була більше схожа на спробу зайняти щелепу, щоб не сказати щось тупе. Унизу команда підтримки вишикувалася біля краю поля. Зелені й золоті помпони блищали під прожекторами, спідниці рухалися синхронно, голоси зливалися в один рівний, гучний ритм.

Брук стояла попереду.

Звичайно, попереду.

Вона завжди стояла там, де її мали бачити.

Високий хвіст, стрічка у волоссі, форма команди підтримки, усмішка, яку можна було б надрукувати на плакаті з написом “гордість школи”. Вона рухалася чітко, впевнено, майже без помилок. Коли піднімала руки, помпони ловили світло так, ніби навіть блиск слухався її краще, ніж більшість людей.

Я мав би дивитися на гру.

Але дивився на неї.

Не весь час.

Я не настільки жалюгідний.

Просто іноді погляд сам повертався.

Вона сміялася зі своєю подругою після однієї зв’язки. Потім повернулася до дівчат і щось сказала, мабуть, виправляючи рух, бо подруга одразу кивнула й стала на пів кроку правіше. Потім Брук подивилася на поле, де Коннор якраз готувався до наступного розіграшу, і усміхнулася.

Йому.

Не мені.

Звичайно, не мені.

Я стиснув щелепу й змусив себе дивитися на табло.

Lakeview Lions вели на сім очок.

Натовп ревів так, ніби це була фінальна гра сезону, хоча був лише початок. Але Лейквью вмів робити з кожної події доказ власної величі. Тут навіть шкільний матч перетворювався на виставу про те, хто кому належить, хто сидить на яких місцях, чиї батьки махають тренеру, чиї доньки стоять біля поля, чиї сини кидають переможні м’ячі.

І хто сидить на верхньому ряду, бо прийшов не стільки дивитися гру, скільки вбити час перед тим, як поїхати туди, де гроші заробляють не посмішками й університетськими стипендіями.

— Ти занадто тихий, — сказала Мія.

— Насолоджуйся.

— Не можу. Це підозріло.

— Може, я дозрів.

Ілай пирхнув.

— За два тижні?

— Після зустрічі з Брук у гаражі? — додала Мія. — Усе можливо. Вона тебе соціалізувала.

— Ще слово про Брук, і я скину тебе з трибуни.

— Бачиш, Ілаю? Він уже називає її Брук, а не Гарлоу.

Я завмер.

На одну секунду.

Достатньо, щоб Мія це побачила.

Бо Мія бачила все, що їй не треба було бачити.

— О, — сказала вона тихо. — Це було випадково.

— Нічого не було.

— Було.

— Не було.

— Було, — підтвердив Ілай, навіть не дивлячись на мене.

Я показав йому середній палець.

— Ти дуже красномовний, — сказала Мія.

— Я стараюся бути доступним для всіх рівнів інтелекту.

Вона засміялася й відкинулася назад на лавку.

На полі пролунала сирена, і натовп знову вибухнув криками. Коннор кинув довгий пас, який хлопець із номером вісім зловив майже на самій межі поля. Трибуни затрусилися під ногами. Дорослі чоловіки стрибали, наче їм по дванадцять. Дівчата біля поля закричали новий чант, і Брук підняла руки, задаючи ритм.

У мене перед очима раптом сплив учорашній клас.

Не поле.

Не трибуни.

Не гра.

Кабінет соціології, Брук біля парти, Коннор, який випростався й сказав: “Чого ти до неї лізеш?”

Я тоді хотів врізати йому.

Не метафорично.

Не красиво.

Просто.

Кулаком у його ідеально правильну щелепу.

Не тому, що він мене образив. Мене ображали й гірше. Не тому, що я не міг відповісти словами. Міг. Я завжди міг відповісти словами так, щоб люди потім довго перевіряли, чи в них усе ще є шкіра.

Я хотів врізати йому через те, як він сказав “до неї”.