РОЗДІЛ 10. Брук

Я їхала додому з таким відчуттям, ніби залишила частину себе в чужому гаражі.

Не гарну частину.

Не ту, яку можна було сфотографувати, підписати “перший тиждень випускного року” й викласти в сторіс із білим серцем.

Щось інше.

Незручне.

Брудне.

Справжнє.

Я тримала кермо двома руками, хоча дорога була майже порожня. Асфальт блищав у світлі фар, по обидва боки тягнулися темні обриси будинків, дерев і невеликих магазинів, які вже зачинялися. Carter Road залишалася позаду повільно, але недостатньо швидко. Мені здавалося, що запах гаража досі сидить у моєму волоссі, у тканині піджака, на шкірі.

Мастило.

Метал.

Бензин.

І ще щось, що я не могла назвати.

Можливо, сором.

Або злість.

Або те дивне відчуття, коли ти потрапляєш у місце, де тобі не раді, але все одно не можеш повністю сказати, що хочеш забути, як воно виглядало.

Коли я вперше зайшла до автомайстерні Коллієрів, я справді відчула огиду.

Це було найнеприємніше визнавати.

Я могла скільки завгодно переконувати себе, що я не така. Що я не дивлюся на людей, як мама. Що мені байдуже, у кого який район, будинок, машина чи прізвище. Що я розумніша, добріша, чесніша за всіх цих жінок із північного боку Лейквью, які вміли сказати “ці люди” так, ніби говорили не про людей.

Але правда була в тому, що я зайшла в той гараж і спершу стиснула пальці на ремінці сумки.

Бо там було брудно.

Бо на підлозі були темні плями, які не відмивалися, напевно, роками.

Бо на стелажах стояли каністри, старі коробки, запчастини, інструменти, і все виглядало не так, як мій світ, де речі мали свої місця не тому, що це зручно, а тому, що хаос означав невдачу.

Я боялася сісти.

Боялася торкнутися чогось.

Боялася виглядати так, ніби боюся.

І найгірше було те, що Джейк це побачив.

Звичайно, побачив.

Він узагалі бачив занадто багато.

Бачив, коли я хотіла вдати байдужість. Бачив, коли я не знала, що відповісти. Бачив, як я дивлюся на диван, на підлогу, на його руки, на мастило, на все, що в моєму житті зазвичай існувало лише за зачиненими дверима сервісів, куди тато віддавав машину й забирав її вже чистою.

А потім він зняв худі.

Просто так.

Без великого жесту.

Без насмішки.

Вірніше, із насмішкою, звичайно, бо Джейк Коллієр, здається, не міг дихати без сарказму. Але все одно він постелив своє худі на старий диван, щоб я не переживала, що забрудню спідницю.

І я не знала, що з цим робити.

Як думати про хлопця, який називає тебе принцесою так, ніби це образа, а потім мовчки дбає про твою дурну чорну спідницю?

Як думати про місце, яке спершу викликало в тебе огиду, а потім — ні?

Бо після першої хвилини щось змінилося.

Я все ще бачила плями. Все ще відчувала запах мастила. Все ще сиділа не зовсім рівно, щоб випадково не торкнутися чогось зайвого. Але поступово гараж перестав бути просто “брудним місцем”.

Він став його місцем.

Місцем, де Джейк рухався впевнено, ніби знав кожен звук, кожну гайку, кожну примху старого двигуна. Де його руки ставали точними, а голос — менш колючим, коли він пояснював щось про South Mill, про завод, про слова, які не варто використовувати в нашій роботі, бо вони звучали красиво й неправильно.

Він сказав, що не треба писати “Низини”.

І я раптом зрозуміла, що все життя чула це слово так часто, що майже перестала помічати, яке воно принизливе.

Не район.

Низини.

Наче люди там жили не просто за колією, а нижче за нас.

Господи.

Мене знудило від самої себе.

Я сильніше стиснула кермо.

Перед очима знову встав його батько.

Не Джейк.

Його батько.

Важкий погляд. Пакет із аптеки в руці. Голос, в якому було стільки втоми, що вона перетворилася на жорстокість.

“І що багачка тут забула?”

Слова вдарили не одразу.

Спершу я відчула шок. Холодний, гострий, майже нереальний. Наче хтось вийшов із-за дверей і сказав уголос те, що, як мені здавалося, усі думають, коли дивляться на мене там, де я не належу.

Багачка.

Не партнерка Джейка по проєкту.

Не дівчина, яка намагалася скласти план дослідження, сидячи на чужому худі й записуючи слово “деіндустріалізація” так швидко, як могла.