РОЗДІЛ 7. Брук

Є дивна річ, яку мозок робить без дозволу.

Ти можеш роками ходити повз щось і не помічати цього. Повз вивіску, яку бачиш щодня. Повз тріщину на стіні біля кабінету хімії. Повз старий автомат із газованою водою, який шумить так, ніби в ньому живе маленький розлючений демон. Повз людину, яка сидить із тобою в одних класах, ходить тими самими коридорами, дихає тим самим перегрітим повітрям Лейквью Хай.

А потім одного дня ти ніби вперше справді бачиш.

І після цього воно всюди.

Цим “воно” був Джейк Коллієр.

І це мене страшенно дратувало.

Я помітила його вранці біля заднього входу, коли він ішов разом із Мією — тією дівчиною з рожевим волоссям, яка, здається, не знала, що шкільний дрескод існує. Він тримав рюкзак на одному плечі, слухав її впіввуха й дивився під ноги так, ніби асфальт міг сказати щось розумніше за більшість людей навколо.

Потім я побачила його на другому уроці, через відчинені двері кабінету історії. Він сидів на останній парті, нахилившись над зошитом, і щось писав, поки містер Ріос говорив про промисловий розвиток регіону. Усі інші або кивали, або намагалися не заснути. Джейк не виглядав зацікавленим. Він виглядав так, ніби вже знає більше, ніж йому розповідають, але все одно записує, бо не довіряє чужій пам’яті.

На обіді я побачила його ще раз.

Він стояв біля автомата з водою, сперечався з Ілаєм і крутив у пальцях монету. Нічого особливого. Просто хлопець біля автомата. Але я чомусь помітила, що на його руці були дрібні подряпини біля кісточок пальців. Не свіжі, але й не старі. Такі, які з’являються не від бійки, як одразу подумала б Лексі, а від роботи. Від металу, інструментів, двигунів, речей, які не цікавить, наскільки ти втомлений.

А потім, звичайно, я побачила його під час тренування.

Не на полі.

Не серед наших.

Він стояв за парканом біля старої парковки, спершись плечем на капот темно-зеленого пікапа, який, здається, належав комусь із молодших тренерів. Поруч із ним був чоловік у кепці й робочій сорочці з логотипом Collier’s Auto Repair. Напевно, його батько. Вони говорили недовго. Чоловік щось показав у телефоні, Джейк нахмурився, кивнув, потім витер руки об джинси, хоча вони й так виглядали не надто чистими.

Я мала дивитися на дівчат.

На зв’язку. На синхронність. На те, як Саванна знову запізнюється на пів рахунку перед поворотом.

Але мій погляд, зрадницький і тупий, сам повернувся до паркану.

Джейк підняв очі саме в той момент.

Звичайно.

Бо Всесвіт сьогодні вирішив бути не просто жорстоким, а комічно передбачуваним.

Він побачив, що я дивлюся.

І, як і минулого разу, не зробив нічого нормального.

Не відвернувся. Не зніяковів. Не вдав, що не помітив.

Просто ледь підняв брову.

Ніби питав: ну що, принцесо, знову?

Я різко повернулася до команди.

— Ще раз! — крикнула я голосніше, ніж треба було.

Тіффані, яка стояла попереду з помпонами в руках, здригнулася.

— Господи, Брук. Ти зараз звучиш як твій тато.

Це було найгірше, що вона могла сказати.

— Тоді рухайся так, щоб мені не доводилося, — відповіла я.

Вона розплющила очі, але зробила крок назад у позицію.

— Так точно, тренере Гарлоу-молодша.

— Тіф.

— Мовчу.

Вона, звичайно, не мовчала. Просто бурмотіла вже тихіше.

Ми повторили зв’язку ще тричі. На четвертий раз усе нарешті почало виглядати як щось, за що не соромно перед трибунами. Саванна влучила в рахунок. Елоїза витримала лінію. Тіффані не розсміялася посеред переходу, що вже можна було вважати маленьким дивом.

— Добре, — сказала я, плеснувши в долоні. — Вода. П’ять хвилин.

Дівчата розсипалися по полю, як блискучі, втомлені птахи. Хтось сів просто на траву, хтось потягнувся до пляшки, хтось почав перевіряти телефон так швидко, ніби за час тренування світ міг закінчитися й викласти про це сторіс.

Я пішла до лавки, взяла свою воду й зробила великий ковток.

Не дивись на паркан.

Не дивись.

Не дивись.

Я подивилася.

Джейка вже не було.

На секунду мені стало легше.

Потім чомусь трохи прикро.

Це було настільки безглуздо, що я мало не вдарила себе пляшкою по лобі.

— Ти сьогодні дивна, — сказала Тіффані, з’явившись поруч.

Я одразу закрутила кришку.

— Я втомлена.

— Ні. Втомлена ти стаєш драматичною й мовчазною. Сьогодні ти різка й дивишся в різні боки, ніби очікуєш нападу.