РОЗДІЛ 6. Брук

Принцесо.

Я ненавиділа це слово.

Не саме слово, мабуть. У ньому не було нічого страшного, якщо його казала маленька дівчинка в рожевій сукні або бабуся, яка надсилала листівки з блискітками. Але з уст Джейка Коллієра воно прозвучало так, ніби він не назвав мене, а поставив у клітку й одразу вирішив, що знає, як я в ній живу.

Принцесо.

Я стояла в примірочній із чорними шторками, босими ногами на холодній підлозі й довго дивилася на себе в дзеркало, хоча взагалі-то мала думати про спідницю.

Довга чорна спідниця спадала майже до кісточок, м’яко облягаючи стегна й розходячись донизу легкою хвилею. Майка була проста, біла, на тонких бретелях, і разом усе це виглядало не погано. Навіть гарно. Стримано. Доросліше, ніж мої звичні сукні, короткі спідниці й топи, які мама дозволяла тільки після того, як тричі огляне мене поглядом, наче проходить митний контроль.

Але я майже не бачила одягу.

Я бачила його обличчя.

Темні очі. Та дурна ухмилка. Спокійний голос, ніби він не говорив зі мною, а розбирав поломку під капотом і вже знав, що причина в мені.

“Не називай мене так”.

Мій власний голос досі звучав у голові надто різко.

Мене злило не те, що він був грубий. Грубих хлопців у школі вистачало. Дехто з них просто ховав грубість за хорошим одеколоном і посмішкою, яку схвалювали дорослі. Мене злило, що Джейк сказав це так легко. Наче мав право. Наче я була для нього не людиною, а готовим висновком.

Брук Гарлоу.

Донька тренера.

Дівчина з північного боку.

Майже-дівчина Коннора Ріда.

Принцеса.

Мене аж пересмикнуло.

Я злилася, бо не любила, коли мене оцінювали за обкладинкою, і при цьому чудово розуміла, що сама робила те саме. З Джейком теж. Я знала його ім’я роками, але не знала, як звучить його сміх, що він читає, чому завжди приходить із пальцями, ніби трохи забрудненими мастилом, і якого біса в нього такий погляд, наче він заздалегідь розчарований усім світом.

Я не звертала на нього уваги.

Не по-справжньому.

Він був десь поруч усі ці роки. У коридорах. На парковці. У класах. На шкільних зборах. Можливо, сидів за два столи від мене в їдальні. Можливо, відповідав на питання, коли я шукала в сумці блиск для губ. Можливо, проходив повз мене десятки разів, а я дивилася крізь нього, бо поруч були Мейсі, Тіффані, Коннор, тренування, домашка, мама, моє власне життя, яке вимагало стільки уваги, що на чужі світи не залишалося місця.

І тепер цей хлопець, якого я майже не помічала, стояв у центрі мого річного проєкту й поводився так, ніби я особисто винна в усіх його проблемах.

Чудово.

Просто прекрасно.

— Брук! — голос Тіффані пролунав з-за шторки. — Якщо ти там померла, подай знак.

Я заплющила очі.

— Я не померла.

— Тоді виходь. Ми з Мейсі вже встигли морально постаріти.

— Мейсі тут немає.

— Я знаю. Просто “ми з Елоїзою” звучить менш драматично.

Другий голос, м’якший і смішливий, озвався поруч:

— Дякую, Тіф. Приємно бути недостатньо драматичною для твоїх стандартів.

Елоїза Мартін була з нашої команди підтримки, але не з тих дівчат, які вимагали уваги, щойно заходили в кімнату. Вона була спокійніша, з темною шкірою, короткими кучерями й звичкою говорити так, ніби кожне речення вже встигла обдумати тричі. Поруч із Тіффані вона виглядала як людина, яку випадково призначили відповідальною за стихійне лихо.

Ми зайшли в торговий центр після школи “на годинку”.

Так сказала Тіффані.

У реальності “на годинку” з Тіффані означало зайти в чотири магазини, поміряти тринадцять речей, купити одну помаду, яку вона вже мала в майже такому самому відтінку, і в якийсь момент опинитися біля фудкорту, не пам’ятаючи, як саме життя зайшло так далеко.

Я смикнула шторку й вийшла.

Тіффані сиділа на м’якому пуфику навпроти примірочних, закинувши ногу на ногу, з телефоном у руці. На ній була коротка джинсова спідниця, рожевий топ і сережки-серця, які на будь-кому іншому виглядали б занадто мило, але на ній — як попередження. Елоїза стояла біля дзеркала з двома сукнями на плечі й стаканчиком айс-лате в руці.

Обидві подивилися на мене.

Тіффані примружилася.

— Для церкви підійшло б.

Я повільно опустила погляд на спідницю.

— Це погано?

— Це залежить. Ти хочеш виглядати як дівчина, яка йде на побачення, чи як дівчина, яка йде просити пробачення за чужі гріхи?

Елоїза зробила ковток кави.

— Мені подобається спідниця.

— Тобі подобається все чорне, — сказала Тіффані. — У тебе душа бібліотекарки, яка вбила чоловіка й успадкувала будинок.