РОЗДІЛ 3. Брук

Мені подобався Коннор за те, що він ніколи не ставив зайвих запитань, коли я просила про допомогу.

Не в тому сенсі, що він був байдужим. Навпаки. Коннор умів бути дуже уважним, коли хотів. Просто в ньому була ця легкість людини, яка звикла, що двері відчиняються перед ним швидше, ніж він встигає постукати. Якщо мені потрібно було підвезти коробки з декораціями до школи — він уже стояв біля мого будинку з відкритим багажником. Якщо на благодійному вечорі хтось забував принести лід — Коннор за десять хвилин повертався з трьома пакетами й усмішкою, наче врятував не напої, а світ. Якщо дівчатам раптом спадало на думку влаштувати вечірку на честь початку навчання, а моя мама, звичайно, дивилася на мене так, ніби я запропонувала підпалити вітальню, Коннор просто казав:

— У мене можна.

Так просто.

Без драматичної паузи. Без довгих умов. Без того, щоб змусити мене пояснювати, навіщо мені це взагалі потрібно.

Я знала, що відповість мама, ще до того, як спитала.

Вона навіть не підняла голос. Мама ніколи не піднімала голосу, коли хотіла зробити боляче. Їй це було не потрібно.

— Вечірка? — перепитала вона, стоячи посеред кухні з келихом води в руці. — У нас вдома?

Я сиділа на високому стільці біля кухонного острова й намагалася виглядати так, ніби це просто невинне питання. Не прохання. Не спроба повернути собі хоч трохи нормального життя.

— Не вечірка. Скоріше… невелике зібрання.

Мама подивилася на мене поверх келиха.

— Брук.

Одне слово.

І я вже знала, що програла.

— Це просто дівчата з команди. Можливо, кілька хлопців після тренування. Нічого такого.

— “Нічого такого” у твоєму віці зазвичай закінчується тим, що чиїсь батьки телефонують мені о першій ночі.

Я стиснула пальці на краю стільниці.

— Мені сімнадцять, мамо. Я не прошу дозволу влаштувати рейв у підвалі.

— У нас немає підвалу.

— Це не головне в реченні.

Вона поставила келих на стіл так обережно, ніби навіть скло не мало права видати зайвий звук.

— Ти чудово розумієш, чому я проти.

Я відвела погляд.

Ось воно.

Не сказано вголос, але поставлено між нами, як стіна.

Той вечір. Та вечірка. Те відео. Та Брук, яку мама досі бачила кожного разу, коли я хотіла чогось, що пахло музикою, сміхом і відсутністю контролю.

— Це було два роки тому, — сказала я тихіше.

— І саме тому мені дивно, що ти так легко забуваєш, до чого можуть призвести дурні рішення.

Я засміялася, але сміх вийшов сухим.

— Повір, я не забуваю. Мені про це нагадують частіше, ніж про домашнє завдання.

Мама змовкла.

На секунду мені здалося, що вона почула, як різко це прозвучало. Можливо, навіть захотіла відповісти не як суддя, а як мама. Але потім її обличчя знову стало гладким, зібраним, правильним.

— Я не дозволю влаштовувати вечірку в цьому домі.

— Я зрозуміла.

— І я не хочу, щоб ти їхала туди, де не буде дорослих.

Я підняла на неї очі.

— Тобто мені сидіти вдома весь рік?

— Не перекручуй.

— Я не перекручую. Я уточнюю межі ув’язнення.

— Брук.

Її голос став холоднішим.

Я встала зі стільця, бо ще хвилина — і я сказала б щось гірше. Щось таке, що потім довелося б вибачати, хоча насправді я не була б упевнена, що шкодую.

— Добре, — сказала я. — У нас не буде.

— Брук…

— Я сказала добре.

Я пішла до себе нагору, не грюкнувши дверима тільки тому, що мама вважала грюкання дверима ознакою поганого виховання, а я все ще була достатньо жалюгідною, щоб не хотіти доводити її правоту.

У кімнаті я впала на ліжко й дістала телефон.

У груповому чаті вже було двадцять сім нових повідомлень.

Мейсі: ну що????

Тіффані: вона мовчить. це поганий знак.

Гарпер: може, вона веде складні дипломатичні переговори.

Лексі: якщо вечірки не буде, я просто ляжу й помру. красиво.

Саванна: Коннор казав, що в нього батьки їдуть у суботу.

Я подивилася на останнє повідомлення довше, ніж треба було.

Потім відкрила чат із Коннором.

Я: мама сказала ні.

Відповідь прийшла майже одразу.

Коннор: я здивований так сильно, що аж сиджу абсолютно спокійно.