РОЗДІЛ 2. Брук

Свисток тата розрізав гаряче повітря стадіону так різко, що я здригнулася, хоча мала б уже давно звикнути.

На полі ще залишалися хлопці з команди. Вони бігали короткі ривки від лінії до лінії, важко дихали, сміялися крізь втому й час від часу перекидалися фразами, які мали звучати як жарти, але більше нагадували спробу не впасти обличчям у траву. Сонце висіло низько, проте спека нікуди не зникала. Вона трималася над стадіоном густим, задушливим шаром, чіплялася до шкіри, збиралася під волоссям на шиї й перетворювала кожен вдих на маленьке зусилля.

Я стояла біля краю поля у формі для тренувань, з високим хвостом, який уже почав розпадатися, і відчувала, як тканина топа липне до спини. Після уроків у мене було тренування з командою підтримки, але тато попросив залишитися ще на пів години.

“Попросив” у його виконанні означало сказав так, ніби я могла відмовитися, але ми обидва знали, що не могла.

— Ще раз, дівчата! — крикнула я, витираючи піт із лоба тильним боком долоні. — Тіф, стеж за ліктями в топі. Марго, якщо ти запізнишся на викид хоча б на секунду, наша флаєр полетить головою в залізобетон. Почали!

Мій тато ніколи не втручався в моє тренування, але я шкірою відчувала його погляд. Для нього не було різниці між квотербеками й чирлідерами. Усі, хто виходив на це поле, мали працювати до нудоти. По-іншому чемпіонати не вигравалися.

Коли ми нарешті закінчили фінальну піраміду, дівчата без сили повалилися на лавки, жадібно ковтаючи крижану воду з термокухлів.

— На сьогодні все, — оголосила я, важко дихаючи. — У середу чекаю всіх без запізнень. Стрічки на волосся мають бути випрасувані.

Дівчата почали повільно збиратися, обговорюючи перший день навчання, а я підійшла до тренерської лави, де тато складав у сумку тактичні планшети.

— Хороша робота, Брук, — сказав він, не підводячи очей. — Флаєр тримається впевненіше, ніж у травні. Але команді не вистачає синхронності в першій зв’язці.

— Ми доопрацюємо це в середу, тату, — я взяла свою пляшку з водою і сіла поруч на край лави. Метал був гарячим навіть через тканину спідниці. — Слухай... я хотіла б обговорити дещо?

Тато закрив замок на сумці. Металевий звук змусив мене здригнутися.

Я відвела погляд на поле.

— У нас сьогодні оголосили новий річний проєкт.

— Так? З якого предмета?

— Соціологія. Містер Еванс. Назвав це аналітичним дослідженням соціально-економічного розшарування регіону.

Тато на секунду змовк.

— Звучить серйозно.

— Звучить як спосіб зіпсувати випускний рік усім одразу.

— Що саме треба робити?

Я знизала плечима, хоча всередині все ще сиділо те неприємне відчуття, яке з’явилося в класі, коли Еванс написав тему на дошці.

— Досліджувати Лейквью. Райони, доходи, сімейні бізнеси все що доводить до нудної тошноти, а в кінці року захист перед комісією з міської ради.

Тато тихо присвиснув.

— Еванс вирішив не розмінюватися на дрібниці.

— Так. Мабуть, звичайні тести здалися йому занадто людяними.

— А ти чого нервуєш? Ти добре робиш такі речі.

Я стиснула пляшку трохи сильніше.

— Він сам обиратиме пари.

Тато глянув на мене.

— І?

Я засміялася коротко, без справжнього сміху.

— “І” в тому, що він збирається навмисно змішати людей із різних частин міста. Його слова. Щоб ми вийшли із затишної бульбашки.

Тато повільно провів рукою по підборіддю.

— Ну, це не найгірша ідея.

Я повернулася до нього.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Тату, це може вплинути на диплом з відзнакою.

— І саме тому ти зробиш усе нормально.

— Якщо мені дадуть когось, хто взагалі нічого не робитиме?

— Тоді ти змусиш його робити.

— Чудова педагогічна порада.

Він усміхнувся.

— Я тренер, а не педагог.

— Ти буквально працюєш у школі.

— Я вчу хлопців не кидати м’яч у чужі руки. Це інше.

Я пирснула сміхом і відчула, як напруга в грудях трохи послабилася.

Тато сів на нижній ряд трибун, витягнувши ноги перед собою. Я сіла поруч, залишивши між нами трохи простору. Метал був теплий навіть у тіні. Перед нами поле повільно порожніло. Футболісти збирали сумки, хтось ще допивав воду, хтось сперечався про плани на вечір. Над стадіоном розливався той дивний золотий час, коли день ще не закінчився, але вже перестав вимагати від тебе швидкості.

— Твоя мама вже знає? — спитав тато.

— Про проєкт?

— Угу.

Я скривилася.