Розділ 41

Коли крізь шипіння "тріщин" стали пробиватися крики чайок, а після вереск дворових котів, я почала задихатися. Мій сон повільно танув, знову викидаючи мене в обійми реальності. Моє ліжко, моя кімната. Пробудження було болючим, немов падіння з висоти на гостре каміння. Серце калатало об ребра, а паніка затоплювала свідомість, поки я корчилася на ліжку. Світ оглушував звуками і запахами, жбурляючи їх у мене, як голки крізь відчинене вікно.

Картинки минулих подій, ймовірності розвитку нових гілок того, що відбувається. Вони проносилися перед моїм внутрішнім поглядом, немов калейдоскоп слайдів. Голова гуділа, і тягнуло на нудоту, яка заважала навіть встати з ліжка. Що це, я не розуміла.

—  Це закінчиться хоч колись? —  шепнула я стелі.

Перекриття були глухі до моїх благань, тому довелося сповзати з ліжка і плентатися у вітальню. Куди потім? Обдумуючи свою подальшу "траєкторію", я впала в крісло, знову втупившись у вікно. Запаморочення минало, сновидіння повільно випускали мене зі свого дикого виру. Та й чи сновидіння це були?

На столику поруч лежала коротенька записка, надряпана олівцем. "Пішов на ринок. Речі в дорогу склав. Сніданок на столі. Крекери для поїзда, не їжте. Є печиво" —  свідчило коротеньке послання. Я перечитувала його раз за разом, намагаючись зрозуміти, в який момент мого життя мене викинуло. А головне, чому сюди?

Усвідомлення того, що сталося, впало на мене раптово, остаточно вибиваючи ґрунт з- під ніг.

Усе, що я пережила, —  було сном. Два моїх пробудження були лише плодом моєї фантазії. Зараз я чітко пам'ятала, як учора купувала квитки на поїзд, а до цього отримала в редакції завдання для поїздки на виставку. Події мого сну трапляться через три дні. Це були віщі сни. Я не божеволію... Сподіваюся.

Я підскочила з крісла і, поспіхом одягаючись, розуміла, що в інквізицію я не побіжу. Я втрачу дорогоцінний час, і тоді Майк загубиться. Зараз я ще можу його розшукати, пояснити все його батькові. Вмовлю його відправити сина в інквізицію. Я зможу допомогти. А якщо ні, то точно знаю, що навіть під печаткою зможу втримати межі реальності. Тепер у мене є час і знання, як діяти. Відчиняючи двері квартири, я думала тільки про це.

—  Ну привіт, дівчина зі снів, —  вимовив Майкл Феррекс, стоячи на порозі.

Він рішуче ступив у квартиру, прикриваючи за собою двері. Я була так вражена його появою, що продовжувала відступати назад, замість того щоб бігти.

—  Ось ти яка, дівчина, від якої все залежить, —  вишкірився хлопець.

Він виглядав виснаженим, вилиці загострилися, щоки впали, а у величезних очах хлюпала така чорнота, що, здавалося, в ній можна було потонути.

—  Ви знаєте мене? —  прошепотіла я.

Майк усміхнувся. Його чорні очі блукали моїм обличчям, наче він намагався відшукати в моїх рисах відповідь на запитання, яке хвилювало тільки його.

—  А ти мене ні?

Він поводився нахабно і глузливо, видаючи своїми звичками намір мені нашкодити. А навіщо він прийшов сюди? Чому до мене? Не доброго ж ранку побажати. Я скосила очі на кулон, що бовтався в хлопця на шиї. Він тьмяно світився блакитним світлом, обережно випускаючи назовні тоненькі блискавки— тріщини. Вони спалахували й гасли, немов вбираючись у тіло артефактора.

—  Вам потрібна допомога... —  ляпнула я хоч щось, намагаючись прорахувати можливість втечі.

—  Мені? —  здивування його було щирим. —  А з чого ти це взяла?

—  Ви одержимі! Артефакт...

—  Замовкни, дурепо, —  взвизгнув Майк, затискаючи долонями вуха, —  Ні- ні- ні, ти говориш ту саму нісенітницю, що й мій батько! —  і тут же серйозно вимовив: —  Я думав, ти розумніша.

Він поводився як божевільний, то зриваючись на крик, то переходячи на шепіт. Я судомно озиралася, у пошуках хоч чогось, що зійде за зброю. Але Зорі, пошли йому небо здоров'я, ховав усе "зайве" з очей геть. От була б я колекціонеркою порцелянових котиків, заліпила б цьому психу по голові статуеткою. А так? А так мені потрібен час.

Я продовжувала відступати, поки не уткнулася куприком у крісло. За його широку спинку я й юркнула, відгороджуючись від візитера.

—  Але ви... гинули люди! —  прошипіла я, так само поглядаючи на двері за спиною Майка.

—  Люди? —  чоловік відверто здивувався, —  А яке тобі діло до них? Що мені їхні смерті? Я можу створити свій світ. Ідеальний, чистий, світлий! А ці... люди. Вони тільки паливо.

—  Паливо? —  тупо перепитала я.

Зорі має колись повернутися з базару, і мій закривавлений труп на кремовому килимі навряд чи порадує гобліна. Та й чого гріха таїти, мій труп не потішить і мене! А так, можливо, гоблін запустить у Майка яблуком або віником, а я отримаю шанс втекти... та хоч на балкон.

—  А ти не здогадувалася, скільки енергії вивільняється людиною в переляку? Їхні смерті були корисними. А ти! Ти...

Я погано розуміла, як буду вибиратися з цієї ситуації, але, коли на мене кинулися, бажаючи схопити за шию, я інстинктивно відстрибнула, штовхаючи крісло під ноги хлопцю. Тільки це був не сон, і дива не сталося. Я встигла відскочити і навіть відбігти подалі, але в останню хвилину мене спіймали за щиколотку, змушуючи впасти на підлогу. Коли Майк навалився зверху, затискаючи мені рот долонею, я зрозуміла що це кінець.