Розділ 40

Якби не Еван, то і пожежникам, і швидкій допомозі було б на що подивитися і що відколупувати від плитки. Я ж просто спокійно звисала з плеча інквізитора і намагалася не дихати. Каел крокував так само спокійно, як і батько, і проблем із рівновагою не відчував. Прийшла до тями я вже в якомусь темному кутку, де ми всі троє спостерігали за метушнею серед поїздів. А потім із абсолютно незворушним виглядом покинули вокзал.

Каел з Еваном виглядали настільки природно, що нікому б і на думку не спало, що ці двоє ще п'ять хвилин тому сиділи під куполом вокзалу. Я? Не знаю, який вигляд я мала з боку, але відчувала себе жертвою удару по голові. Зорі чекав нас біля автомобіля, заламуючи руки, і чуйно вдивлявся в натовп. Ми саме крокували до автомобіля, коли звідкись почувся мелодійний передзвін. Еван висмикнув із кишені той самий кристал, який забрав у Маної. Камінь м'яко світився синім і дзвенів.

— Це погано? — уточнив у нас Грег.

Упир вийшов з авто і тепер дивився на нас, склавши руки на даху машини і поклавши на них підборіддя. Звідки в цьому напівтрупі стільки радості й любові до життя? За стільки століть не втомився?

— Гадки не маю, — вимовив інквізитор, збираючись активувати кристал.

Ми всі, не змовляючись, пірнули в салон автомобіля. Упир завів мотор, і машина з чханням і пихтінням почала рухатися. Перед Еваном же розгорнулася мерехтлива карта з червоною крапкою в одному з квадратів.

— Він у промисловому районі міста, — здивувався інквізитор, — дивно. Там усе прочісували.

— Може, він туди нещодавно перебрався? — зробила припущення я, обіймаючи Каела за плечі.

Ми з хлопчиком і Зорі сиділи на задньому сидінні автомобіля, притискаючись один до одного в тісному салоні.

— Можливо, — продовжуючи хмуритися, промовив інквізитор.

— Там багато пустирів, — вліз у бесіду Грег. — Проглядається все навколо. Там простіше помітити стеження.

— Згоден, — знову кивнув інквізитор, збільшуючи фрагмент карти.

Але не встиг він це зробити, як на його шиї засвітився інший амулет. Той самий перемовник, яким він користувався і раніше для зв'язку з підлеглими. Чи не той?

— Шефе! — пролунав схвильований голос Джаспера, коли Еван доклав руку до кристала, — шефе, ви мене чуєте?

— Так, Джасе, — спокійно промовив Еван, — і я в курсі, що ви вирушаєте на затримання.

— Як?... Утім... шеф, тут щось не те відбувається.

— Поясни.

Напруженість у голосі секретаря не сподобалася всім нам, але ще більше лякало те, що Грег весь поринув в обговорення справи, переставши стежити за дорогою. Йому-то що! А нічого! Він труп, і в разі аварії все, що йому відірве, можна буде приростити назад... а ось у нас, простих смертних, таке провернути не вийде. Тому Еван багатозначно подивився на упиря, потім на лобове скло автомобіля. Кровосос помітно скис і понуро втупився вдалину.

— Телепорт барахлить, нас виплюнуло за кілька кілометрів від точки тривоги, — говорив Джаспер, — і шеф... тут немає ні душі, і світ навколо... Він поплив.

Ми з Еваном переглянулися, і я сильніше стиснула плечі Каела. Зорі сам притулився до мене з іншого боку, намагаючись чи то заспокоїти мене, чи то чекав, що заспокоять його.

— Як "поплив", Джаспере?

— Будинки виглядають так, немов вицвіла фотоплівка. Сер, таке відчуття, що вони зникають, — голос Джаспера затремтів.

— Не ходіть далі, — рявкнув Еван, — вони, мабуть, і справді зникають. Це може бути небезпечно, Джасе!

— Це й так зрозуміло, але Маної твердить, що в структурі світу все стабільно, а навколо нас дешева ілюзія.

— Сам він дешева ілюзія, — проворчала я, — Джас, воно вас уб'є! Розумієш! Кістьми ляж, але не ходи туди!

Із кристала став доноситися скрегіт і шипіння замість зв'язної людської мови. До нас ще долітали уривки фраз, але потім їх заглушив людський крик, і все стихло.

— Ми ще не порушуємо дорожній рух? — меланхолійно уточнив у Евана Грег.

— Жми, — кивнув інквізитор і жестом наказав мені з підопічними триматися міцніше.

Купа металобрухту, яку гордо називали "автомобіль", заревіла, потім закашлялася, і, стрельнувши наостанок вихлопною трубою, понеслася дорогою з лякаючою швидкістю. Нам сигналили, нас лаяли, але все ж таки поспішали забратися з дороги, правильно підозрюючи, що гальма у цієї розвалюхи спрацьовують не відразу.

Коли за численними житловими будинками стали проступати обриси промислових будівель, Еван поклав руку на кермо, зупиняючи Грега.

— Далі ми підемо пішки, а ти відвези Каела додому.

— Тату?

— Це не обговорюється, Каел, — виходячи з авто, холодно обірвав сина інквізитор, а потім звернувся до гобліна, — Зогр, я дуже сподіваюся на твою допомогу.

Зорі закивав головою і присунувся ближче до Каела, усім своїм виглядом показуючи, що від хлопчика його тепер можна буде відокремити тільки хірургічним шляхом. Я з авто вийшла мовчки, на прощання потріпавши гобліна по бородавчастій голові. Не люблю тривалих прощань і прощальні промови, як і Еван, штовхати не вмію.