Розділ 39

— Твій дворецький щось розповість тільки під тортурами, — просторікував Грег, — тож, чому пацан дременув, Бонні не дізнався.

Еван втомлено прикрив очі і, видихнувши крізь стиснуті зуби, загарчав. Я теж підозрювала причину втечі хлопчиська, залишилося дізнатися — це сталося як уві сні чи реальність трошки змінила сценарій.

— Ти ж звільнив ту ненормальну? — обережно уточнила я.

Еван тільки кивнув, простягаючи руку за піджаком, що лежав на ліжку.

— Дуже схоже, що ти знаєш, куди їхати, — обережно уточнив Грег.

— На вокзал, — зітхнув інквізитор.

Грег тяжко зітхнув, я ж спробувала взяти Евана за руку.

— Але куди йому їхати? — уточнив Грег. — До твоєї рідні можна тільки літаком долетіти.

Ми з інквізитором переглянулися. На жаль, реальність вперто гнула свою лінію, не бажаючи давати нам перепочинок. Ех, хто ж знав, що ми так невдало відволічемося на чужі смерті і жахливі сни. А може, це доля? Еван так і не наважився поговорити з сином.

— Твоє авто на ходу? — накидаючи піджак, звернувся до упиря Еван.

Це запитання викликало у Грега хвилинну замисленість. Він невпевнено кивнув головою і поманив нас за собою. Незабаром я, Еван і звеселілий Грег мчали містом, викликаючи у всіх зустрічних подив і страх. І їхні емоції мені були дуже зрозумілі, бо я теж дивувалася, як та купа іржавого заліза зуміла завестися. І боялася, що вона розвалиться посеред дороги. Але авто трималося єдиним механізмом всупереч законам логіки і фізики. Мене жбурляло на задньому сидінні, доки ми з гуркотом і скреготом не зупинилися біля будівлі вокзалу.

— Розсиплемося по місцевості? — надихнувся упир.

Еван заперечно мотнув головою і вийшов з авто. Я не стала чекати, поки мені допоможуть вийти з машини, і вискочила першою, ледь не збивши інквізитора з ніг.

— Я піду сам, — категорично заявили мені.

Я вичікувально втупилася на чоловіка, схрестивши руки на грудях. Еван зітхнув.

— Торі, тебе не повинні стосуватися помилки, які я зробив. Втеча Каела моя...

— Наша проблема, — рішуче заявила я. — Еване, твої проблеми будуть мене стосуватися так чи інакше. Як і мої — тебе.

Він стояв і мовчки дивився мені в очі. Високий, сильний, сміливий... і наляканий. Еван боявся, і це читалося в його погляді. Боявся не відшукати сина, боявся, що, відшукавши, зрозуміє, що втратив його назавжди. Боявся, що, намагаючись захистити його, ще більше ускладнив і заплутав ситуацію. Я добре встигла впізнати містера Стоуна, щоб розуміти, що такі люди схильні звалювати на себе всі життєві труднощі, а в разі невдачі так само звалюють на себе й провину за них.

— Ми його знайдемо, — прошепотіла я й обійняла Евана, — а потім уже вирішимо всі інші проблеми.

Грег залишився вартувати вхід до вокзалу, а ми пірнули в безодню, що кишіла людьми. Як ми збиралися відшукати в цій штовханині малого хлопчиська, я не розуміла, але сподівалася на диво.

— А якщо за запахом? — з надією уточнила я в інквізитора.

— Торі, тут усе просмерділо поїздами і димом, — зітхнув він, — я ледве відчуваю твій і свій запах.

Шанси на диво танули в геометричній прогресії. Я починала сумувати, але реальність укотре підтвердила, що в неї не тільки особливе почуття гумору, а й для кожного відведена своя роль.

— Міс! — заволав хтось зовсім поруч і приліпився до моєї ноги.

Я спочатку не повірила в те, що відбувається, очікуючи, що на мені повис хтось інший. Але величезні вуха і щенячий погляд говорили мені про те, що Зорі ще більш дивовижна істота, ніж я думала.

— Зорі? Як ти тут опинився? — усе ж вирішила уточнити я.

— Я? Ви ж сказали наглядати за хлопчиком, — здивувався гоблін, — а він узяв і пішов із незнайомою дамою. І я подумав...

— Якою дамою? — напружився Еван.

Зорі все ж сповз із моєї ноги і задумливо посмикав кінчик вуха.

— Красива, — подумавши, заявив гоблін, — одягнена дорого. Волосся руде, очі сині...

— Вона тут? — проричав інквізитор.

— Так, — гордо кивнув головою Зорі, — але я її загубив... і сам загубився.

Зорі віддано заглядав в очі то мені, то Евану, усім своїм виглядом схожий на відданого пса, який приніс у зубах стару калошу замість підстреленої качки. Розуміє, що схибив, і боїться виволочки.

— Ми її знайдемо, — я потріпала гобліна по голові. — Де ти її бачив?

— Біля кас...

І ми покрокували до кас, пильно вдивляючись у людей із натовпу. Складно було розгледіти обличчя в цьому сіро-чорному місиві, але одна особа явно виділялася із загальної маси. Я перша помітила мідні локони, в очі кинулося строкате плаття і химерний капелюшок... А потім я кинула всі свої сили, щоб стримати галоп, на який перейшов Еван. Інквізитор загарчав і ппопрямував до дамочки, розсікаючи натовп людей. Мені залишалося висіти на його руці, сподіваючись, що я хоч якось можу відтермінувати майбутнє вбивство якоїсь безмізкої особи.

Жінка розгублено крутила головою і тихо лаялася собі під ніс. Зблизька було помітно, що і в косметиці вона дотримувалася яскравих кольорів, не роблячи відмінностей між денним і вечірнім макіяжем. І все ж, як не було б мені гидко це визнавати, жінка була красунею. Висока, струнка, гнучка. Вона стояла на вокзалі з таким виглядом, немов біля її ніг був не перон, а сцена провідного театру. Вона дивилася на натовп зверхньо, смикаючи тугий локон витонченими пальцями.