Розділ 38

Ми спокійно крокували жвавою вулицею, розчиняючись у метушливому натовпі. І якщо я ще зрідка озиралася, чекаючи нападу інквізиції, то Еван був абсолютно спокійний і навіть не прискорював крок. Інквізитор крокував гордо і впевнено, засунувши руки в кишені штанів і насунувши капелюх на очі.

— Це той самий кристал для відстеження Майка? — вирішила я порушити тривале мовчання.

У відповідь інквізитор кивнув.

— А Вельд не може заблокувати цей кристал? — захвилювалася я. — Він же, як ти правильно помітив, сволота. Навіщо йому нам допомагати?

— Я не раз казав, — відгукнувся Стоун, — що Маної розумна сволота. Він не завжди блискавично орієнтується в справі, але вигоду чує за версту.

— І яка йому вигода від допомоги нам?

Еван докірливо глянув на мене:

— Ти мене засмучуєш...

— Можна подумати, перший раз, — огризнулася я.

— Думай.

Я надулася, скоса поглядаючи на інквізиторську особину, що сміялася. Задумалася. Маної зараз головний. Сталося те, чого він хотів, тож він може сам розкрити справу... хоча...

— Йому вигідно, щоб у разі програшу постраждала твоя репутація?

— Розумниця ти моя, — кивнув Еван. — Вельд й гадки не має, з чим ми зв'язалися. Йому це ясно. Але визнати це він не зможе. Якщо ми відловимо Майка, то справу буде розкрито. Якщо ні — то всі шишки посиплються на нас.

— Якщо перемога, то наша, якщо програш — то твій, — фиркнула я. — Сволота.

Еван тільки розсміявся, звертаючи в бік одного з вуличних бістро.

— А ми куди?

— Не знаю, як у тебе, але в моєму шлунку кава самотньо хлюпається в пошуках компанії, — усміхнувся метаморф.

— А нам не потрібно залягти на дно? Зачаїтися?

— Поїмо і заляжемо на дно, — усміхнувся Еван, — у цьому закладі не ставлять зайвих запитань і здають відносно чисті кімнати.

Оскільки їсти я справді хотіла, то просто мовчки попленталася за Еваном туди, звідки долинали запаморочливі аромати смаженої картоплі та солодкої випічки. У залі бістро було багатолюдно, але чисто і відносно спокійно. Усі столики були зайняті, тож довелося тіснитися біля барної стійки. Я як не старалася, але видертися на високий стілець не зуміла, поки мене на нього не посадили, як ляльку на комод. Еван сів поруч, поманивши бармена пальцем.

Поки хлопчина в білих нарукавниках і фартусі крокував до нас, Еван швидко надряпав записку на барній серветці, потім склав її і простягнув хлопцеві, що підійшов.

— Це віддай господареві, а нам із дамою поїсти й попити. Щось із популярного.

Нас зміряли уважним поглядом, але ставити зайвих запитань не стали. Хлопець просто мовчки поставив перед нами по склянці з водою і пішов на кухню.

— Шпигунські штучки?

— Ниточки з минулого, — пояснив Еван, — я ж не відразу став головним, я довго працював простим слідчим. А це біганина, притони і... мережа своїх зв'язкових та інформаторів.

— Так це твій...

Еван коротко кивнув, приклавши палець до губ.

— І він тебе ще пам'ятає? — прошепотіла я.

— Я незабутній, — віджартувався інквізитор. — Їж.

Мені вказали на тарілку, що з'явилася на столі немов за помахом чарівної палички. Усе просто і без вигадок. Величезна відбивна з соусом і смаженою картоплею, салат, лимонад. Раніше мене б жахнув розмір порції, але зараз я навіть не скривилася, заштовхуючи до рота шматок просмаженого м'яса із золотистою скоринкою.

Бути в бігах виявилося навіть цікаво. Можливо, нам з Еваном навіть клички придумати? А що? Ми вже від інквізиції втекли, злом квартири здійснили, напад на посадову особу був, навіть грабіж мав місце. Тепер ось ховаємося в якомусь кублі... Що далі, то більше ми віддалялися від прописаних у законі норм. Але одна думка мене все ж хвилювала.

— А як же Каел? — злякалася я. — Він же буде хвилюватися! Що з ним буде?

— Нічого з ним не буде, — хитнув головою Еван, — ніхто його не зачепить. Але мені сунутися додому не можна. А Каел звик до моїх відлучок.

— Але дитина ж хвилюється! Ти не прийдеш ночувати і...

— І я надішлю йому записку, що в мене все добре. Ми сюди прийшли і для цього теж, — спокійно пояснили мені. — Торі, я, звичайно ж, колода, але мені не плювати на сина.

Я мовчки засунула в рот скибочку картоплі й потупилася. Зізнатися, я так і подумала, дивлячись, як Еван спокійно пустився навтьоки, жодного разу не згадавши про Каела. Але довго вмирати від почуття провини в мене не вийшло. З дверей за баром з'явився чоловік і попрямував до нас. Абсолютно лисий, огрядної статури, одягнений у смугасті штани і чорний жилет поверх сорочки. Підійшовши до нас впритул, чоловік розплився в усмішці й радісно вимовив:

— А я вже думав, забув старого! Навіть не повірив, коли твій почерк побачив.

— Справ було багато, Грегу, — відсуваючи тарілку, промовив Еван, — і мені потрібна допомога. І житло.

— Для тебе хоч зірку з неба, — знову вишкірився чоловік і, обернувшись до мене, видав: — Хоча одна вже поруч із тобою.