Розділ 37

Від річки пахло водоростями і вогкістю. Хвилі одна за одною накочували на сходинки, що йшли під воду. Я продовжувала ховатися за колоною під мостом, а над головою гуділи, деренчали автомобілі, що мчали дорогою. Тут усе почалося тоді, десять років тому, коли я втратила надію на щастя. Тепер же я із завмиранням серця вдивлялася в темряву тіней, що застилали затишне містечко під мостом. Я не наважилася чекати Евана на мосту, вважаючи, що звіриний нюх допоможе йому відшукати мене тут. Я намагалася не думати про те, що Еван міг не втекти від погоні. Такі, як він, не роблять вчинків, приречених на провал.

Чекати було нестерпно, і я почала знову розглядати кораблі та баржі, що повзуть по воді. Рахувала чайок, що кружляли в небі. Намагалася не плакати, продовжуючи смикати кулон, що висів на шиї. Я впала в дивне заціпеніння, боячись навіть дихати. Було страшно ось так стояти і вдивлятися в темряву, боячись, що ніхто з неї не з'явиться. Там, за моїм укриттям, яскраво світило сонце і співали птахи, а я замерзала від жаху, боячись уявити, що в моєму житті більше не буде одного нестерпно спокійного метаморфа.

Я простояла так не одну годину, поки не розчула крізь гуркіт дороги тихий шурхіт у тіні колони. Там, де темрява спліталася з конструкцією мосту, блиснули дві точки, що відливали золотом. Бризнули осколки щебеню з-під пазуристих лап. Звір тихо переступав фундаментом паль, аж поки людиною не приземлився поруч зі мною. Багатогодинну напругу і пережитий страх за нього я вже не могла стримувати, тож просто розридалася, повисаючи на шиї в Евана.

— Тихіше, річка і так з берегів навесні виходить, — тихо засміявся інквізитор, обіймаючи мене за плечі.

— Я думала, ти вже не з'явишся, — схлипнула я.

— Дурниці ти подумала, — заявили мені тихо.

— І що нам тепер робити? — після недовгого мовчання прошепотіла я. — Усе життя ховатися?

Еван задумливо глянув на річку, потім скосив погляд на мене:

— Усе життя, може, й не доведеться. Але зараз нам потрібен перепочинок і складання плану дій. Дуже скоро Дарлі сам зрозуміє свою помилку.

— Чи зрозуміє?

— Коли чужі кошмари почнуть гризти городян? Тут доведеться здатися під гнітом вагомих аргументів, — не по-доброму усміхнувся інквізитор.

— Або вони знайдуть Майка без нас...

— Цього я побоююся ще більше, — зітхнув інквізитор.

— Чому?

— Тому, що вони вже точно не розуміють, із ким мають справу. І головне, як його побороти.

— А ми знаємо і розуміємо?

— Ми бачили, на що він здатен. Ходімо. Є ідея.

І Еван обережно потягнув мене за руку, тягнучи в затягнуті темрявою надра мосту. Там виявився непомітний лаз, яким можна було спокійно перебратися на інший кінець дороги.

— Це теж "таємна стежка" інквізиції? — пожартувала я.

— Ні, це перехід для робітників, — знизав плечима Стоун, — подібних конструкцій у місті набагато більше, ніж "інквізиторських". У метро, під мостами, у парках. Місто пронизане ними, як венами.

Ми вийшли в закутку одного з будинків. Звернули в непримітний дворик, загубившись серед перекинутих баків і шеренг білизняних мотузок із простирадлами, що вічно сохнуть на них. Поворот, ще один. Ми бадьоро крокували вулицями, і мені залишалося тільки слідувати за Еваном. Нарешті ми зупинилися біля одного з прибуткових будинків. Еван упевнено повів мене в багатоквартирний під'їзд, і на другому поверсі ми завмерли біля одних із дверей. Будинок був пристойним, у ньому не пахло каналізацією і відходами, як у моєму "будиночку". Але й консьєржа біля входу не спостерігалося. Середній будиночок, з мешканцями не бідними, але й не багатими. Усе ж центр міста був не далекий, тож відвертих волоцюг тут точно не могло бути. Замок тихенько клацнув і повернувся, пускаючи нас у затишні надра квартири.

— Чергова конспіративна квартира? — уточнила я, озираючись на всі боки.

— Щось на кшталт цього, — дивним тоном обмовив Еван.

Він рішуче покрокував у вітальню і підійшов до вікна. На годиннику був уже полудень. Це мені підказував годинник, що стояв на витонченому комоді. Та й уся квартира погано в'язалася в мене з тими "хоромами", у яких інквізиція звикла ховати своїх підопічних. Легкий тюль на вікнах, модні меблі, сотні дрібничок на полицях. Книги...

— Чай чи кава? — безтурботно уточнив у мене Еван, на ходу знімаючи піджак і проходячи на кухню.

— Кава...

Я продовжувала витріщатися на всі боки, намагаючись зрозуміти, що мене так напружує в навколишньому оточенні. Еван гуркотів на кухні посудом. Дзюрчала вода, вдаряючись об дно чайника, гудів газ, нагріваючи воду.

— Еване, чиє це помешкання? — пошепки уточнила я.

Інквізитор вискалився і глянув на годинник. Але змовчав, тільки завмер у дверях кухні, що розташовувалися якраз навпроти вхідних дверей. Поза метаморфа була розслабленою і спокійною, він спирався руками на одвірки по обидва боки від себе і дивився... на двері.

— А ти присядь, сонечко, — зронив він, так само дивлячись на вхідні двері, — зараз кави вип'ємо... відпочинемо...

І тут у дверях тихо провернувся ключ. Я все ж сіла. Плеснулася в крісло, приклавши долоню до губ, а інквізитор тільки погрозив мені пальцем, наказуючи мовчати. Двері тихо відчинилися, впускаючи у квартиру того, кого я найменше очікувала тут побачити. Чоловік обернувся, зачинивши двері, і завмер, побачивши Евана. У руках він тримав фірмовий пакет із закусочної і коробочку з кондитерської.