розділ 34

Від співу птахів закладало вуха і паморочилося в голові. Яскраві, стрімкі, вони прикрашали кущі та дерева подобою райських квітів. Гнули гілки тропічних дерев, гронами обліплювали ліани. Павичі нахабно крокували доріжками, лякаючи своїми моторошними криками. Пахло фруктами і квітами, а десь вдалині тихо грала гітара.

— А в твого дружка є смак, — озираючись на всі боки, усміхнувся Еван.

— Він такий самий мій, як і твій, — фиркнула я, нахиляючись.

Під ногами валялося блискуче павичеве перо, і я не втрималася, щоб не підняти його. Ну і нехай це сон. Нехай ілюзія розсиплеться вранці. Світ Ауреліса був просякнутий сонцем, теплом, жагою до життя. І мені хотілося забрати частинку цього світу із собою... або хоч помацати.

— Ну, мій поклик він ігнорує. — зазначив ніби між іншим Еван.

— Не ревнуй, — награно зітхнула я і полоскотала інквізиторський ніс краєчком пера. — По-перше, він зайнятий...

— Ось як? А по-друге? — поморщився метаморф.

— А по-друге, зайнята я.

І показала інквізитору язика. Хміль від проведених разом годин ще не розсіявся, хотілося сміятися і жартувати, але варто було заплющити очі, як ми обидва провалилися в цей світ, що ряснів всіма барвами. Ми опинилися на звивистій доріжці, якою зараз і йшли, взявшись за руки. Інкуба ми знайшли на березі струмка в компанії Сюзанни. Ауреліс знову був в "образі", виряджений у біле, як і його супутниця. Закоханим явно було не до нас, вони про щось весело розмовляли, лежачи у високій траві. Демон щось натхненно розповідав дівчині, а вона годувала його виноградом.

— А ви затрималися! — зі сміхом вимовив Ауреліс, помітивши нашу появу.

А потім ще й підморгнув мені з таким виглядом, ніби знав якусь тільки нам відому таємницю. Демон, що з нього взяти? Ще й з його спеціалізацією. Сюзанна зніяковіла, і сіла рівніше. Невдовзі ми теж розмістилися на м'якій траві, поруч із парочкою.

— А ти зачекався весь? — у тон демонові відгукнулася я.

Сюзанна хихикнула, демон мою шпильку проігнорував. Еван тактовно кашлянув у кулак, натякаючи, що ми сюди з'явилися не для світської бесіди.

— Ти обдумала нашу розмову?

Чорт, розмова! Я показово ляснула себе по лобі. Голова у мене була зайнята зовсім іншими речами, і якщо я і йшла до Евана поговорити про справу, то потім у мене з голови вивітрилися всі думки.

На мене вичікувально дивилися всі троє, а особливо один задумливий інквізитор. Я відчувала себе цілковитою дурепою, але Еван залишився вірним собі і спокійно вимовив:

— А ти почни з початку.

І посміхнувся, простягаючи мені персик, піднятий із блюда, що стояло на покривалі. І як у нього ось це ось виходить? Як цей чоловік ніколи із себе не виходить?

— Для початку твоя відьма викликала мене перед сном, — єхидно заявив інкуб. — А далі я припустив, що у примарниці і вашого одержимого є щось спільне.

— Крім поганого характеру? — уточнила інквізиція, що посміювалася.

— Ауреліс стверджував, що вбивця не дарма ломився в мій сон, — відклавши персик, зітхнула я. — Що він хотів мене про щось попросити. Можливо, чекав допомоги. Але я й гадки не маю, що в нас спільного.

Еван задумливо кивнув, дивлячись кудись у строкату далечінь тропічного лісу.

— Це логічно, якщо прийняти той факт, що він контролює свою одержимість, — виголосив інквізитор. — Тоді він убиває усвідомлено. А до чого тоді йому просити допомоги?

Я згідно кивнула. І то вірно. Ми ж прийняли за аксіому те, що Майком керує п'явка, що це вона керує його свідомістю і змушує вбивати.

— А може, він тоді ще міг себе контролювати? А потім уже... перестав, — несміливо промовила Сюзанна.

Ми з Еваном синхронно обернулися до дівчини, поки інкуб ліниво гриз яблуко і мружився на сонячні промені, наче кіт. Дивний він був сьогодні. Ні, він і так дивний, якщо врахувати, що бездушна істота, породження темряви, чинить благородно. Але сьогодні... Гаразд, у нас тут інша місія.

— Логічно, — погодилася я з дівчиною, — але це не пояснює, навіщо він прийшов до мене. Крім мене, є ще примарники. Якщо він міг пробити блок печатки... Я не найсильніша.

Еван мовчки глянув на мене, його погляд блиснув жовтизною.

— Значить, у тобі є щось, що його привабило, — зітхнув інквізитор. — Можливо, тому смертей менше, ніж було уві сні, і Майк може контролювати хоч частину своєї свідомості. Тоді в нас є надія відловити його до нової смерті.

— Залишилося зрозуміти, що його до мене притягнуло, — зітхнула я і вгризлася в персик.

— А ти думай, — засміявся інкуб, — мій світ спонукає до роздумів. Тут веселіше, ніж на твоєму пустельному пляжі.

І я почала думати. Час минав, тягнувся патокою, секунда за секундою. У моїй душі не відчувалося змін, не було жодних поривів, як уві сні. Мене не вабила казна-куди невідома сила. Я просто сиділа під покровом пальм і пропускала золотистий пісок між пальців. Цей світ пах життям, дихав ним. Був нестерпно яскравим, немов напоказ.

Для чого Ауреліс витрачав дорогоцінні сили на підтримку таких об'ємних ілюзій?