Розділ 33

У бібліотеці ми втрьох просиділи до пізньої ночі. Балакали про всякі дурниці й пили чай. Мені здавалося, що Еван навмисне відтягував той момент, коли потрібно буде лягати спати. Але час минав, стрілки годинника нестримно носилися циферблатом, а Каел дедалі частіше позіхав і клював носом. Мені теж не хотілося розривати цей затишний світ, і з кожною годиною страх мій дедалі посилювався. А що, якщо це теж сон? Що, якщо я знову прокинуся у своєму самотньому ліжку на краю міста?

— Мабуть, пора вже і нам лягати спати, — зітхнув Еван, коли Каел укотре позіхнув.

Хлопчик сонно пробурмотів щось собі під ніс і відчайдушно замотав головою. Незабаром дитинча було звалене на інквізиторське плече для подальшого транспортування в спальню.  Мені спати дуже не хотілося. Але я тут не тільки для щасливого проведення часу, а й для порятунку життів. Доведеться спати.

— Провести вас у спальню, міс? — пролунав поруч голос дворецького.

І я втомлено поплелася за ним. Мармуровими сходами, уздовж похмурого, пустельного коридору, повз низку однотипних дверей.

— Це ж не житловий поверх? — уточнила я нарочито байдуже.

— Тут кабінет господаря й архів, пара гостьових спалень — пояснив дворецький. — Містер Стоун часто працює допізна, тож зайняв цей поверх, щоб не заважати сім'ї.... — дворецький зупинився на півслові й скоромовкою випалив: — Господар іноді ночує в кімнаті поруч із кабінетом. Йому так зручніше вести справи.

Я проігнорувала косий погляд, кинутий у мій бік. Отже, Еван переїхав сюди під час народження Каела? Чи раніше? Коли саме тріщина в їхній родині розрослася до таких розмірів, що чоловік утік від власної дружини?

Подякувала своєму провідникові та зникла за вказаними ним дверима. У напівтемряві спальні блукали химерні тіні, кружляли в танці, змішуючись із місячним світлом, що падало на підлогу. Шаруділо листя за вікнами, і вітер ласкаво перебирав складки штори. Спати відчайдушно не хотілося. Було страшно, раптом я просто застрягла в черговій ілюзії? Раптом Еван всього лише плід моєї фантазії... Не буває чоловіків, здатних кохати безмовно роками. Не буває таких історій, де щастя звалюється на голову без попередження. Не зі мною.

Тиша душила й розривала серце. Хотілося поговорити хоч із кимось.

— Ауреліс, ти тут? — прошепотіла я в темряву.

— А якій відповіді ти віддала б перевагу? — прошелестіли у відповідь тіні.

Я втомлено опустилася на край ліжка, скидаючи з ніг туфлі. Тінь у кутку ущільнилася, випускаючи із сіруватої пелени фігуру демона. Зараз він не грався зі мною, поставши у своєму справжньому вигляді. Мене він не лякав, на жаль, справжні чудовиська рідко лякають нас своїм зовнішнім виглядом.

— Я воліла б спокійно лягти спати і не боятися відкрити очі вранці, — зітхнула я і розтягнулася на ліжку.

Демон хмикнув і пройшовся кімнатою. Присів поруч зі мною. Зітхнув.

— Тобі вистачить сил провести нас крізь сни? — насторожилася я.

— Вистачить, — усміхнувся демон, — твої нерви я можу не берегти і не витрачати сили на ілюзію.

Ми знову замовкли, я перевернулася на бік, роздивляючись темного. Він втомлено дивився в підлогу. Скільки йому залишилося? Точніше, їм із Сюзанною. Від думки, що я мимоволі вбиваю нещасну дівчину, стало ще гірше на душі. Ауреліс витрачає сили на нас, а не на кохану... Але наскільки реально те, що відбувається зараз?

— Ти сказав, що не відчуваєш різниці між сном і дійсністю, — звернулася я до інкуба. — То та наша зустріч теж була? Чи ілюзія зараз?

— Усе залежить від точки зору, — знизав плечима демон, — Для людей реальне лише тілесне. Але в мене тіла немає... а я реальний. Твій дар здатний проникати в розум людей, душі створюють світи у снах. Привиди живуть у них... Вирішуй сама, що реально.

Дурдом якийсь. Чому всі ці нетілесні істоти так люблять метафори й обожнюють плутати оточуючих? Ненавиджу ці завуальовані ребуси.

— А може бути так, що реальні наші обидві зустрічі?

— Як і те, що обидві тобі сняться... я не знаю. Я бачу світ по-іншому.

Ось вам і "здрастуйте". Може, я й справді збожеволіла під печаткою і курсую лабіринтами своєї свідомості? А що, он вона в мене яка вигадлива, можна ненудно провести залишок життя, поки санітари годують мене манною кашею з ложки.

— Але якщо все це сон, то чому він у нас з Еваном один на двох? — я вирішила вірити в те, що все навколо реально.

Демон усміхнувся, оголивши низку гострих іклів.

— У снах немає тих ланцюгів, якими ви скуті в реальності, душа вільна... І якщо вона прагне кудись, то її ніщо не втримає.

— Почуття Евана могли притягнути його до мене?

— Можливо... Вони яскраві, сильні... смачні...

І Ауреліс хижо оскалився, демонструючи свій голод. Ага, налякав їжака панамою. Якби хотів зжерти мене чи Евана, то зжер би вже давно.

— Дивись не подавися, — повернула я демонові його ж оскал.

Інкуб розреготався і теж приліг на ліжко поруч зі мною.

— А міг наш убивця теж випадково притягнутися до мене? — продовжувала міркувати я.