Розділ 30

Все ж таки грубіянити голові інквізиції можна тільки уві сні. У реальності це призводить до того, що вас із вересками, писками і прокльонами відправляють у камеру. Поки не в ту, де стіни оббиті ватою, але все ж у холодну, сиру, темну. Тут мені належало перейнятися повагою до інквізиції й усвідомити всю свою нікчемність.

Я підтягнула коліна до грудей і зручніше вляглася на нарах, продовжуючи розглядати бетонну стіну навпроти. Але все ж багато в чому я не помилилася. Тож є шанс, що Еван розбереться в цій справі, відшукає потрібні йому випадки смертей і... Хоч щось я змогла зробити для загального блага. Розворушила інквізиторів, нехай і отримавши за це по шиї вкотре.

Стало якось сумно й прикро. І не тому, що мене знову відкинули, немов я шматок лайна, що прилип до підошви черевика. До цього я звикла. Було сумно, що я сама себе обдурила, очікуючи хоч якоїсь реакції від Стоуна. З чого я вирішила, що він заступиться за мене? Тому лише, що він рятував мене у світі моїх снів? Сподівалася на диво. Дурна, дурна Торі. Не всі фантазії збуваються.

Я навіть схлипнула, відчуваючи, що сльози повільно, але вірно готуються прорвати греблю мого самовладання. І уткнулася в грудкувату подушку, пропахлу брудним волоссям і потом.

У дверному замку провернувся ключ, оглушуючи скреготом у крихітній комірчині. Спочатку мені здалося, що я заснула і звук мені привидівся. Я недовірливо підвелася на ліжку, роздивляючись прямокутник дверей, аж поки не помітила, як ті повільно відчинилися. У напівтемному приміщенні навіть тьмяне освітлення коридору здалося мені нестерпно яскравим, і я поспішила заплющити очі.

— Ці помиї можете доїсти самі, — фиркнула я, відвертаючись від візитерів.

Двері тихо зачинилися. Потім почувся звук обережних кроків. Я стиснулася на своєму лежаку, з жахом згадуючи всі ті історії про в'язниці, які я не тільки читала, а й писала. І чому я не можу просто прикусити язик і промовчати? Тепер мені цей язик відірвуть, і їм за це нічого не буде.

— Не дуже-то й розумно — починати бесіду з агресії, міс, — пролунав знайомий скрипучий голос. — Чи переїзд до цих милих покоїв нічому вас не навчив?

Я недовірливо обернулася до того, хто говорив. Потім навіть сіла. Стоун стояв біля стіни, спираючись на неї спиною. Поза була розслабленою, руки складені на грудях. Він, не кліпаючи, дивився на мене очима, що злегка світилися в темряві.

— Ну, урок не намагатися допомогти інквізиції я отримала, — потиснула я плечима, сідаючи на лежанку.

Мені здалося чи в цьому погляді прослизнула усмішка? Ну ж бо, Еване, дай мені ще один знак, що твої почуття до мене реальні.

— Дарлі обожнює свою онуку, — тихо промовив Стоун. — Згадку її імені в нашій бесіді він сприйняв як шантаж.

— Це була демонстрація моєї обізнаності.

— Вражаюча демонстрація — кивнув з усмішкою інквізитор. — Але переступати особисті кордони глави інквізиції не варто було.

Це я ще до твоїх приватних кордонів не добралася. А що б було, якби я вивалила на Стоуна всі свої знання про його дружину і нашу з ним зустріч на мосту? Та ще й при начальстві? Може, варто було?

— У мене не було вибору...

Стоун кивнув, приймаючи мою відповідь. А потім і зовсім відійшов від стіни, присівши на мій лежак. Ми опинилися дуже близько, настільки, що я могла відчути тепло його тіла. І запах, від якого паморочилося в голові. Хотілося простягнути руки і провести пальцями по тонкому шраму на щоці, скуйовдити світлі пасма волосся. Просто обійняти, щоб відчути те тепло, яке я відчувала поруч із цим чоловіком... Нехай і уві сні.

— Дарлі негативно ставиться до примарних магів, ваша ж розповідь і зовсім його налякала, міс, — заговорив інквізитор, — поки ваші слова не мають підтверджень...

— Я пам'ятаю імена, — прошепотіла я.

— За цим я до вас і прийшов, — промовив Стоун. — Можливо, у мене вийде вмовити Дарлі випустити вас, але мені потрібно знати точно, що ви будете на нашому боці.

— Мого візиту в інквізицію не достатньо?

— Мені цілком, — м'яко усміхнувся Стоун,— але Дарлі не я.

— Так, він старий буркотун, який розділяє людей на перший і третій сорт, — огризнулася я.

Не знаю, що мене злило більше, непробивність Стоуна чи те, що він так наполегливо захищав свого начальника і його радикальні погляди.

— У преподобного Дарлі є причини не довіряти примарним магам, — спокійно, як і завжди, виголосив інквізитор. — Усе його життя було зруйноване стараннями примарників. За один рік він втратив доньку, дружину і матір. Це була змова. Їх методично зводили з розуму, змусивши врешті позбавити себе життя.

Я приголомшено моргнула, вислухавши цю коротку, стриману розповідь. Дарлі здавався мені беземоційною істотою, позбавленим почуття співчуття чудовиськом.

— А як же Прісцилла?

— Це його внучата племінниця. Він удочерив її після смерті троюрідної сестри... По суті, вона повернула сенс його життя. Тому згадку її імені він так болісно сприйняв.

— Мені має стати соромно? — усміхнулася я.

— Можете зробити присоромлений вигляд, — парирував інквізитор.

Ми знову замовкли. А я в цій незручній паузі спробувала розгледіти те, що інквізитор не договорив. Усе ж таки він прийшов до мене. Не відправив Джаспера чи одного з тих костоломів, а особисто спустився в підвал. Я шукала в його погляді підказку, а в мотивах прихований сенс. Сподівалася і боялася.