Розділ 29

Було так само тепло і радісно від спокою, що розливався в тілі. Руки в Евана були теплими й ніжними, немов він боявся, що я втечу від нього. Тільки бігти не хотілося, хотілося притиснутися тісніше. Завмерти в цій миті, в якій я була знову щаслива. Десь там, за важкими шторами котився до заходу сонця день. Ось один із променів зміг пробитися в щілину між шторами, ковзнув по плечу, полоскотав щоку, "лизнув" волосся.

— Я люблю тебе, — прошепотіла я, зариваючись носом у волосся кольору стиглої пшениці.

А потім світ змінився. Тіні навколо завмерли, застигли провалами темряви в кутах. Обриси предметів стали нечіткими, фарби вицвітали, все навколо було схоже на картинку з старої листівки. Тільки сонячний промінь нав'язливо сліпив очі, змушуючи мружитися і прикривати очі.

За два кроки я опинилася біля вікна, відсмикуючи трекляту штору. І з відкритих стулок у мене пахнуло морським бризом. Холодний вітер кинув в обличчя жменю піску і дрібних черепашок, а вдалині кричали чайки, кружляючи навколо тьмяного сонця. Починалася гроза, і свинцеві хмари вже повзли по холодному небу. Таким знайомим небом того світу, який я створила сама.

А сонячний промінчик усе ліз в очі, поблискуючи з-за завіси туману, як вогник маяка для заблукалого корабля. Я знову стояла по кісточки в піску, одна посеред пляжу. А навколо височіли обриси скель, що пащами велетнів виринали з кашлатого туману. І море, вічно неспокійне, холодне, з баранчиками білої піни на зеленуватій гладі. Я знову була в тому світі, який став моєю в'язницею і притулком.

— І я вас теж люблю, міс, — пролунав скрипучий голосок, — сніданок уже готовий. Прокидайтеся, а то запізнитеся на роботу.

Мене буквально виплюнуло в реальність. Крик чайок змінив гул вулиці за вікном.  Піді мною скрипів пружинами старий матрац, а за стіною спальні завивали старі труби водопроводу. Реальність навалилася на мене з усією безжальністю. Я приголомшено сіла в ліжку, озираючись на всі боки, як божевільна.

— Усе добре? — уточнив схвильований Зорі.

Мене повільно, але невідворотно захльостувала паніка від нерозуміння того, що відбувається. А скоріше, від усвідомлення, що все, що я пережила, було лише сном...

— Зорі, що ми тут робимо? — ляпнула я.

— Живемо, — здивувався гоблін. — Міс, у вас точно все добре?

— Ні! Ні—ні—ні, — бурмотіла я, розтираючи долонями обличчя.

Це не могло бути просто сном. Не могла моя фантазія побудувати такий достовірний і продуманий світ... Чи могла? Я тремтячими пальцями обмацала спину, відчуваючи на шкірі знайомі рубці — обриси печатки, накладеної в юності. Я була все тією ж Торі, замкненою у своїх снах і з запечатаною силою.

— Міс, що відбувається? — стогнав гоблін, поки я метушилася кімнатою, як кішка по палаючому даху.

Зорі заламував руки і смикав себе за вуха в припадку хвилювання, поки я перебувала в тихій істериці. Усе те, що я пережила, не могло бути вигадкою, не може у снах бути таких яскравих емоцій і переживань. Або може?

— Міс, не лякайте мене, — пискнув гоблін, коли я сповзла по стінці на підлогу.

Думки кидалися, плуталися, готові підірвати мій мозок, який не до кінця прокинувся. Чи я все ще сплю? Де та межа, що відділяла мене від реальності? І чи реально це, що зараз відбувається зі мною? Я почала тихо плакати, згорнувшись клубочком у кутку біля вікна. Невже те, чого я боялася найбільше, все ж таки сталося? Майже всі маги-примарники закінчували божевіллям, в один із днів перестаючи розрізняти світ мрій і реальність. Вони назавжди застрявали в нескінченному сні, не здатні вийти з цього лабіринту. А божевільний маг, який застряг у снах, це небезпека. І не для десятка, а для мільярдів. Тому-то нас і винищували, а потім запечатували. У світі снів люди занадто беззахисні, і безумцям у цих світах не місце.

Але подібне траплялося лише з активними магами, а моя сила замкнена в тілі. То чи божевілля це? Чи мій сон був провісником чогось прийдешнього. Віщим? Примарна магія особлива, тож, можливо, я встигла передбачити перебіг подій?

— Міс, а сніданок! Міс, куди ви? — неслося слідом за мною. — Одягніть хоча б халат!

Моя логіка прокинулася десь у районі передпокою, коли я намагалася натягнути на ноги туфлі. Так, в одній нічній сорочці я не пробіжу й кварталу. Мене ще на половині шляху "вилучать" санітари й одягнуть у сорочку оригінальнішого крою. А Зорі вже тупцював поруч, простягаючи мені сукню і панчохи. Небо, і за що він мені такий дістався. Чим я вимолила у всесвіту таку відданість і ніжність? У Зорі, в Евана...

— Зорі, листи з інквізиції приходили? — натягуючи сукню просто на нічну сорочку, фиркнула я.

— Ні, — знизав плечима гоблін, — тільки рахунки.

Значить, нічого ще не було. Значить, ще є можливість врятувати невинні життя! Або я все ще метушуся уві сні, переживаючи один із кошмарів, створених паразитом Майка. Я бадьоро стрибала передпокоєм на одній нозі, натягуючи панчоху, а Зорі скакав слідом, на ходу протираючи мої туфлі від пилу. Капелюшок я одягала, збігаючи вниз сходами.

— Зорі, — схаменулася я.

— Так, міс, — боязко відгукнувся мій гоблін, виходячи з квартири.

— Якщо я не повернуся, усе, чим я володію — твоє.

Зорі викотив на мене перелякані очі й притиснув долоньку до роззявленої в подиві пащі. А я вже мчала сходами, спотикаючись на ходу і благаючи всі відомі мені сили про допомогу. Я відчайдушно сподівалася, що варто мені побачити Евана Стоуна, як ця мана спаде. Він упізнає мене. Що все, що ми пережили, було дійсністю. Що його почуття до мене не були лише сном...