Розділ 28

Стоун приховував свої секрети за масивними дубовими дверима в кабінеті, схожому на могилу. Не знаю, чому в мене виникла така асоціація, але в цій напівтемряві, за засунутими чорними гардинами, я бачила тільки обриси предметів і блискучі бурштином очі метаморфа. Ні дати ні взяти — склеп.

— Соромлюся запитати, чому тут так темно? — заявила я з порога.

Відповіддю мені став тихий сміх. Хороший знак, адже міг бути рик. Тут міг не реготати чоловік, а бігати сніжний барс. Він, звісно, милий і пухнастий, але в нього кігті й зуби. А це може спричинити деякі тілесні ушкодження, якщо мене сплутають із кігтеточкою.

— Соромишся? — перепитали в мене.

— Шукаю тему для бесіди... і зважую ризики.

— Боїшся? — прозвучало з сумом.

— Ти мені погрожував прочуханкою, а в мене сидяча робота. Зрозумій мої побоювання.

Сміх став гучнішим. Тихе клацання, і на письмовому столі загорівся тьмяний вогник лампи під зеленим абажуром. Тепле світло розповзлося кімнатою, затоплюючи її жовтуватими відблисками. Висвітило Стоуна, що стояв біля столу. Два крісла, книжкові полиці, бордові шпалери на стінах. Тут не було тієї стерильності, якою був просякнутий будинок інквізитора. Тут було затишно.

— Темрява допомагає мені заспокоїтися і зосередитися, — пояснив інквізитор.

— Мене в темряві в сон хилить, — заявила я, — у кіно я часто псую сеанс своїм хропінням.

Стоун усміхнувся і похитав головою. Ну, хоч не гарчить. Я нерішуче пройшла в кімнату і сіла в крісло. Дивно, але я відчувала незручність наодинці з інквізитором. А ще хвилювання. У пам'яті спливли недавні події у вітальні. Поцілунки, дотики, тихе гарчання.

— Дякую, що залишилася там зі мною, — тихо промовив чоловік. — Я боявся, що один зірвуся. Налякаю її.

— Відмова в рекомендаціях її налякала, тож ти так само жахливий.

І знову цей дивний погляд. Стиснуті щелепи, розправлені плечі. У цього чоловіка просто немає почуття гумору чи проблеми з головою? Тут я, звісно, поганий помічник, у самої проблеми з мізками. Зате можу підтримати будь-яке безумство. Тут я ас.

— Із Каелом зараз Зорі, тож не хвилюйся, — безтурботним тоном повідомила я. — Він порве будь-якого викрадача на ганчірки. І то якщо їм вистачить відваги пережити його сліпучу посмішку.

І я показово розтягнула куточки рота пальцями, намагаючись зобразити пащу Зорі. Стоун видихнув і втомлено потер шию. А потім повільно сів на підлогу, спершись спиною на ніжку столу.

— Каелу потрібно все розповісти, — тихо промовила я.

Стоун кивнув, відкинувши голову назад і прикривши очі.

— Так, я і так тягнув до останнього. Занадто багато таємниць... це тяжкий тягар.

Зараз Еван Стоун найменше був схожий на безжального хранителя законів у світі магії. У його позі була втома, навіть якась надломленість. І я проти волі зненавиділа цю жінку, яка зуміла так зіпсувати життя інквізиторові. Не думаю, що він був жорстокий з нею або грубий. Якщо вже зважилася на шлюб за розрахунком, чому б не зберегти нормальне ставлення до чоловіка? Якщо не пристрасть, то повагу. Турботу? Подарувати любов синові. Невже гроші здатні замінити тепло дитячої руки або дзвінкий сміх? І якщо їй потрібні лише гроші, то навіщо вона шукала зустрічі з Каелом? Адже Стоун говорив, що продовжує їй платити.

— Зрозуміти б, що її не влаштовувало, — вголос міркувала я, роздивляючись кабінет. — Ти перестав їй платити?

— Ні. Я тримаю слово, і вона отримувала гроші регулярно.

Він сидів там, на підлозі, немов на окремому архіпелазі. Далекий і самотній. А я височіла над ним, сидячи на кріслі, як на троні. Вирішила виправити цю несправедливість і теж сповзла на підлогу. Кілька незграбних перебіжок навкарачки, і я сіла поруч зі Стоуном.

— Тоді що могло її змусити заворушитися? — продовжила запитувати я, роздивляючись кабінет із нового ракурсу.

Інквізитор розплющив очі й обернувся. Світло від лампи забарвило його очі в жовтий, запалюючи в них сонячні переливи.

— Ти, — проста відповідь.

У першу секунду мені здалося, що це слухова галюцинація. Я моргнула і перевела погляд із книжкових полиць на інквізитора. Знову моргнула. Стоун кивнув, підтверджуючи мої слова, і посміхнувся. Я пересмикнула плечима і почала розправляти складки на сукні. Маячня. Я тут без року тиждень, тож точно не могла становити небезпеку для місіс Стоун.

— Я задоволена, звісно, але не поділяю твоїх підозр, — усміхнулася я. — Ми з тобою знайомі не так давно, щоб мене можна було почати боятися.

Стоун дивно примружив очі, немов пильніше вдивляючись у моє обличчя. Потім кинув дивний погляд кудись у простір за моєю спиною. Я теж обернулася, але не побачила нічого, крім щільних тіней, що ворушилися в кутах. Моєму зору був доступний тільки невеликий простір у плямі жовтого світла від лампи. Стоун же, з його зором, підсвічування не потребував.

— Це ти так думаєш, — знехотя вимовив він.

Я продовжувала перетравлювати сказане інквізитором, стежачи за його немигаючим поглядом. Риси його обличчя напружилися, схожі більше на маску, ніж на обличчя людини. Ніби він давно хотів щось сказати і не наважувався. А ще боявся.