Розділ 22

— А куди ми їдемо? — схаменулася я, розуміючи, що авто виляє незнайомими закутками.

Стоун смикнув плечем і буденним тоном повідомив:

— У лабораторію. У мене немає часу гратися у шпигунів.

Пам'ятається, у перший день нашої з інквізитором зустрічі мені заборонили з'являтися в інквізицію... а тепер туди везуть з власної волі. Або у Стоуна зламалася логіка (що навряд чи), або справи ще гірші, ніж мені здалося.

— Так я вже не великий секрет? — ніби між іншим запитала я.

Інквізитор смикнув куточком рота і з театральним зітханням вимовив:

— На жаль, міс, вас понизили до рядової загадки.

Значить, справа погана.

— Яка сумна новина... — їдко відгукнулася я.

Стоун кивнув і, з розмаху вдаривши по клаксону, увігнав в істерику двох голубів, що мріяли на дорозі, і ледве не довів до інфаркту одну замислену відьму.

— На жаль, коли в обізнаних колах з'являється кріт, — як ні в чому не бувало продовжив Стоун, — то секретів не залишається...

— Що?

Моє здивування було щирим, тільки причина була не в почутому, а в досконалому спокої інквізитора.

— Міс, у наших колах обов'язково з'являється шпигун, — як прописну істину заявили мені. — Рано чи пізно. Це політика.

— І ви так просто це говорите? — злегка істерично уточнила я.

У мене стрельнули косим поглядом і знову зобразили вишкір, що маскується під усмішку.

— Можу з надривом і сльозами в очах, — холодно відгукнувся Стоун. — Влаштує?

Жартівник. Йому ще й весело... хоча я сама щось таке почала підозрювати. Занадто багатьом стало відомо про мене і про артефакт.

— Може, ви ще й знаєте, хто це?

— Не впевнений, — відгукнувся інквізитор, — Але є підозри. Вони з'явилися ще після першої спроби вашого викрадення, а після сьогоднішньої ситуації вони тільки посилилися.

У мене перші підозри теж з'явилися в цей проміжок часу. Тільки швидко забулися під натиском нових "пригод".

— Думаєте, це хтось із найближчого оточення?

Я хотіла запитати прямо "це Вельд Маної?", але не наважилася. Хоча всі вчинки ельфа і його мені пропозиції були вагомим аргументом у звинуваченні. Та в нього пика зрадника!

— Ну, навряд чи адресу професора знайшли в телефонному довіднику з позначкою "заборонені артефакти", — усміхнувся Стоун. — Тож так.

— Озвучите свої підозри?

— Ні, — коротко відповіли мені.

— Я так і думала.

— Я завжди був упевнений, що ми спрацюємося.

Не знаю чому, але я посміхнулася у відповідь на легку насмішку в голосі інквізитора. Якби ми не були ворогами, то я б назвала наші зі Стоуном перепалки дружнім підбиванням. Але на жаль, ми з ним не друзі, і ніколи ними не станемо... Посмішка на моїх губах одразу зів'яла.

***

У лабораторії не смерділо дезінфекційними засобами, ніхто не бігав у білих халатах. Зате реактивів і всякого роду пристроїв було завались. Приїхали ми не в хмарочос інквізиції, а на околицю міста, де розміщувалися промислові споруди. "Лабораторія" загубилася в сірій масі одноманітних будівель із брудними вікнами і сірими стінами.

Тут було просторо і моторошно. Підлога, усипана дрібною тирсою, оббиті залізними листами стіни, масивні ферми, що підтримують дах. Вікна наполовину стіни з важкими дерев'яними віконницями. Столи з пробірками.

Зустріли нас там двоє зацькованих лаборантів. Вони крутилися навколо того самого кристала, який Джаспер забрав із будинку професора. Поки Стоун розмовляв про щось із лаборантом, я просто вешталася цим ангаром, витріщаючись на всі боки, як дикун, який уперше побачив лампочку.

Потім у лабораторію влетів розлючений, як чорт, Маної і ще двоє інквізиторів. Обігнувши Стоуна, ельф одразу ж покрокував до столу біля вікна, а хлопці, що приїхали з ним, витягали із саквояжа пробірки з строкатою, переливчастою субстанцією. Вона клубочилася всередині скляних посудин немов блискучий туман. Пізніше в кімнату прошмигнув і Квірглі, прийнявши найнепомітніше в кімнаті положення.

— Там від ментальної оболонки залишилися крихти, — пробурмотів Маної, побрязкуючи браслетом на руці, — Нічого гарантувати не можу, але зібрали ми й справді все до крихти.

Стоун кивнув, задумливо спостерігаючи за лаборантами, Джаспер наблизився до нього бочком і про щось тихо звітував.

— Вельд, наскільки точну картинку ми можемо отримати? — звернувся до ельфа Стоун.

Маної задумливо почухав пальцем кінчик носа, прикидаючи щось у розумі. Зараз у ньому не залишилося й сліду того ловеласа, якого він із себе вдавав раніше. Зібраний і серйозний, Вельд Маної справляв враження професіонала. І було помітно, що Стоун цінує його думку.

— Кілька днів, максимум події тижневої давності. Але що далі ми зазирнемо, то менша ймовірність отримати чіткі дані, — відбарабанив ельф, — Зіпсуємо і зібраний матеріал, і шанс зібрати дані.