Розділ 20

Я напросилася в компанію до Стоуна. Не те щоб я хотіла бачити труп із простреленим черепом, але бачити Зорі зі сніданком я хотіла ще менше. Він і так зробив із мене казна-що своїми годуваннями. Сукні, що висіли на мені раніше, немов на швабрі, тепер без смаку обтягували всі найвидатніші місця фігури. Вирватися на свободу нам з інквізитором вдалося насилу. Мене проводжав Зорі з бутербродами, а в Стоуна заливала каву економка. Інквізитор показово, спеціально для цієї літньої пані, згриз три оладки і стрибнув в авто. Я мовчки прийняла від Зорі згорток із "тормозком" і теж втекла.

Про бутерброди я спробувала забути майже відразу. Нехай вони й пахли на весь салон, народжуючи в шлунку майже забуті спазми. Але я стійко їх ігнорувала. Голодування корисне, а в моєму випадку просто необхідне. Згодую свої припаси Стоуну, йому точно буде мало того, що він заковтнув на бігу.

- Поїжте, - порадив інквізитор, вивертаючи кермо.

- Потім, - буркнула я, накривши згорток капелюшком. - А чому ми їдемо машиною, а не користуємося порталом? Так же простіше.

- Простіше, - кивнув інквізитор, - але магія народжує непотрібні збурення в тканині реальності, а на місці події ведуть дослідження на наявність магічних слідів.

Я про це й не подумала. Дивно, але інквізитор украй скупо користувався магією. Я списувала все це на фанатичну відданість ідеалам, але що як це теж продумане рішення? Він узагалі дивний чоловік.

- А чому ви так рідко використовуєте магію?

- М? - Стоун нзсунув брову і стрельнув на мене очима в дзеркало заднього виду. - Ви про що?

- Про те, що вам магія доступна і є карт-бланш у її використанні, на відміну від інших. А ви... Ви живете як проста людина.

- А маю стріляти фаєрболами на кожному кроці й сипати ілюзіями?

- Ні, але ви можете використовувати телепорти, підтримуючу магію, цілительську...

- І витрачати безцінні життєві сили?

- У вас є артефакти й магічні амулети. Маги...

- Хочете, щоб я бездумно витрачав їхні сили?

- Але ви можете... це у вашій владі.

- Між поняттями "можу" і "хочу" ціла прірва. Мені цілком вистачає магії на роботі. А почистити туфлі собі я можу й сам, якщо буде потреба. Що менше ми вклинюємося в устрій світу магією, то спокійніше цей світ живе. І краще розраховувати на себе і свої реальні сили, ніж на магію і допомогу інших. Чому вас раптом це схвилювало, Вікторія?

Не знаю, навіщо я взагалі почала цю розмову. Але мені чомусь дуже хотілося дізнатися відповіді на ці запитання. Немов я знову і знову шукала підтвердження того, що мій інквізитор не схожий на тих фанатичних хамів, які зустрічалися мені раніше... Мій? Звідки в моїй голові народилося це слово? Я прикусила губу і втупилася у вікно. Дурна Торі, не вигадуй те, чого немає. Ти вже достатньо плакала...

- Просто вирішила вести світську бесіду, - пиркнула я, - якщо вам ліньки розважати мене іншими темами.

Стоун здивовано глянув на мене в дзеркало. Але промовчав. Їхати з ним в авто було ніяково, і я щоразу ловила на собі його загадковий погляд, відбитий дзеркалом внутрішнього огляду. Автомобіль бадьоро виляв міською дорогою, у нескінченній річці своїх родичів. Крякали клаксони і шаруділи шини, лаялися пішоходи, що змріялися. Хлопчаки-газетярі носилися між сталевими монстрами, розмахуючи свіжонадрукованою єрессю.

- Я так вам і не подякував, - перервав тривале мовчання інквізитор, - ви врятували мені життя.

- Не надумуйте, - єхидно відгукнулася я, - тимчасові помутніння трапляються з усіма.

Стоун розреготався, відкинувши голову назад. Сонячні промені прошивали автомобільний салон золотистими голками, перетворюючи порошинки на блискучі іскри, що зависли в повітрі. Сонячні зайчики скакали по спинках крісел, сліпили очі, виблискували на капотах авто. Машина загальмувала на світлофорі, пропускаючи пішоходів.

- Ви б дали мені померти? - Стоун з усмішкою обернувся до мене, закинувши руку на спинку крісла.

- Це пропозиція? - я спокусливо підняла брову, - Бажаєте повторити?

- Ні, - Стоун підняв руки і відвернувся, - з вами можливі будь-які несподіванки.

Авто ще кілька разів вильнуло в міських провулках і вперлося в загороджений смугастою стрічкою палісадник приватного будинку. Двоє поліцейських із відсутнім виглядом завмерли біля хвіртки, як два намертво вкопаних у землю стовпчики.

 На порозі будинку я зам'ялася, з жахом усвідомивши, що витріщатися на мертве тіло з простреленим черепом зовсім не хочу. Одна справа - ілюзорна картинка, а зовсім інша - реальний труп. Навіть біля входу мені примарився запах крові і тліну, хоча друге абсолютно не могло відчуватися.

Стоун, не обертаючись, прокрокував порожнім холом і прямо попрямував у вітальню, де щосили метушилися рядові "піромани", що порпалися на книжкових полицях. Я розгублено озирнулася. Акуратний передпокій, старе пальто висить на простенькому гачку. Пара гумових чобіт покірно чекає дощу в компанії вилинялої парасольки. Милі шпалери в синю квіточку, добротні сходи з темного дерева. Все звичайно, затишно, буденно. Що ж змусило цю людину позбавити себе життя? Чому його ніхто не зупинив?

Людям у голови часто приходять дурні ідеї. За довгий період своїх поневірянь я пройшла шлях від агресивної істерики до повної апатії, і мене теж часом відвідувало бажання покінчити з цією безпросвітністю. Ми всі робимо дурниці, але піти до кінця цей шлях наважуються одиниці. Я ось одумалася за крок до цього... Точніше, мене зупинили за мить до фатального кроку. У пам'яті так недоречно спливли картинки з минулого. Косий дощ і забризкані брудом автомобілі, світло фар в осінніх сутінках, туман повзе над крижаними водами річки. Міст, що завис між двох берегів. Величезне місто, величезний світ і я, абсолютно одна на мосту. Але ж якби не той перехожий, то я б тоді зважилася. Обов'язково б зробила крок.

- І невже він того вартий? - як наяву почула я глузливий голос за спиною.