Розділ 19

Скільки ми ось так простояли, дивлячись одне одному в очі? Не знаю. Може, секунду, а може, й годину. Знаю лише, що не хотіла відводити погляд і прокидатися не хотіла. Ніколи. Там, у далекій реальності, ми знову будемо ворогами, яких звела робота. А тут, зараз, між нами народжувалося щось нове, крихке і беззахисне. Чарівне почуття в чарівному світі, якого немає... Тут ми обидва можемо бути тими, ким захочемо.

Шелест листя став гучнішим, пружні гілки погойдувалися і скрипіли під поривами вітру, що посилювався. Чарівні квіти обсипалися на землю, наче тисячі вмираючих метеликів. Шурхіт став гучнішим, ніби в розворушеному зміїному гнізді.

- Що це? - Стоун тут же обернувся, затуляючи мене спиною від невідомої небезпеки.

Дурний вчинок, якщо враховувати, що я ефективніша в цьому світі, ніж інквізитор.

Шипіння наростало, переходило в скрегіт, а потім я відчула, як стовбуром дерева пройшла хвиля тремтіння. Від рослини ми з інквізитором відскочили синхронно і дуже вчасно. Величезне вузлувате коріння розпорювало землю, вириваючись на волю.

- Кошмар, - скрушно видавила я і з вереском відскочила вбік, піддаючись інквізитору.

Стоун встиг відсмикнути мене вбік за мить до того, як гола гілка з тріском вдарилася об землю там, де я щойно стояла. У боки бризнули уривки трави і сухі тріски. Бігти ми з інквізитором теж почали синхронно. А за спиною з гілок і коріння спліталося щось моторошне і неймовірне, схоже на гігантського спрута. Воно гарчало і тягнулося за нами колючими прутами-щупальцями. І якби воно було одне!

Земля тремтіла, під ногами, зміїлася тріщинами. Брудні грудки, потворне коріння, світ навколо з казки перетворився на жах, стрімко руйнуючись.

Я судомно намагалася відчинити хоч одну з дверей, щоб вирватися на волю, але дар був глухий. Або не вистачало концентрації, або ж ми з інквізитором опинилися замкненими в чужому жахітті, без можливості покинути його.

Стоун знову мене увігнав у шок, на бігу обернувшись на барса. Як я опинилася на його спині, теж залишалося загадкою. Я заплющила очі, вслухаючись у тихий дзвін силових струн. Десь тут був перехід, але щось заважало йому проявитися.

- Там, - я впевнено ткнула пальцем у порожнечу.

За мить із порожнечі показалися напівпрозорі двері переходу. Але до них ще потрібно було дістатися, а це в обставинах, що склалися, було справою нелегкою.

- Тримайтеся, - муркотливо вимовив Стоун і поспішно додав, - не за вуха.

А потім з такою силою перейшов з галопу на неймовірні скачки по камінню, що якби не притиснулася я до пухнастої спини, то залишилася б волочитися слідом за інквізитором, чіпляючись за його хвіст.

Ривок, ще один. Барс спритно перестрибував з місця на місце, лавіруючи між чудовиськами, що кишіли на розореній рівнині. Потужні лапи з кігтями виривали грудки землі під час бігу. Кілька разів ми насилу ухилялися від ударів, але щоразу Стоуну вдавалося провести нас за міліметр від загибелі.

- Де саме? - задихаючись, уточнили в мене.

- На пагорбі, якраз по центру, - крикнула я.

- Відкриєте їх для нас?

Я не встигла відповісти, бо із забігу ми перейшли на дикі стрибки, які плавно переходять у політ. Барс стиснувся як пружина і, витягнувши лапи вперед, рвонувся до переходу. Мені залишалося тільки молитися, щоб моя сила відгукнулася і дозволила вийти живими з чужого кошмару.

У реальність мене буквально виплюнуло. І вона тут же відгукнулася знайомими до болю голосіннями:

- Ой, міс, ой! Ви добре? Кошмар? - Зорі метався по моєму ліжку і хапав мене за плечі кістлявими рученятами.

Я, проморгавшись, знесилено повалилася на ліжко. Вижили. Хвала світлим богам, ми вижили і вирвалися з цього жаху. Якби не Стоун... Я прислухалася до звуків із коридору. Він би прийшов перевірити, як я. Але в коридорі було тихо.

Я ривком зіскочила з ліжка, в одній сорочці вискочивши в коридор. Зорі шкандибав слідом, волочачи по підлозі мій халат. Я увірвалася в спальню до інквізиції якраз тоді, коли та готувалася віддати кінці. Стоун показово хрипів, синів обличчям і твердо намірився піти в інший світ. Коли Зорі почав метатися кімнатою і заламувати руки, розмахуючи моїм халатом, як прапором, я перейшла до активних дій. Померти Стоуну так просто я не дам, тож почала самовіддано виривати інквізитора із захоплення невідомої злої сили. Для початку я його вдарила (Стоуна, звісно, він мені сам пропонував одного разу). Не допомогло. Чоловік дуже натурально гарчав, а потім хрипів. І я, осідлавши це озвіріле непорозуміння, почала бити його з потроєною силою.

- Стоун, ваштрясця! - закричала я, хапаючи чоловіка за плечі, - ви мене чуєте? Стоун!... Еван!

Це ім'я я видихнула майже з благанням, розуміючи, що в мене майже немає надії.

- Еван... Та почуй же ти мене!

Стоун ще раз загарчав, майже заревівши, і, перекинувши мене на ліжко, обернувся на звіра. Живого, неушкодженого й абсолютно прокинувшогося... і злого. Десь у кутку знову перейшов до голосінь Зорі, втомившись від марного миготіння. Я жалібно пискнула, вдавлюючись у ліжко подалі від гострих іклів. Звірюка навалилася на мене всією своєю непідйомною тушею. Почувся жалібний тріск простирадла, що розпорюється гострими кігтями. Вуха притиснуті, очі горять, паща вискалена, величезний пухнастий хвіст нервово б'є по ліжку, наче ожилий батіг. Схоже, мені прийшов кінець... підвищеної пухнастості.

- Сволота! - образилася я.

Звір розгублено моргнув і... знову став людиною. Мене від цих перетворень уже штормило, але відсутність у Стоуна іклів і кігтів не могла не радувати. Позиція в інквізитора була та сама, що й у барса, тож вдавлювати мене в матрац не припинили.

- Вікторія? - Стоун розгубився не менше за мене, приголомшено дивлячись на розірвані ним же простирадла. - Що ви тут робите?

- Вас рятую, - огризнулася я, - тільки не врахувала, що рятувати слід було мене. Ви з глузду з'їхали?

- Я захищався, - мене все ж відпустили, а сам інквізитор поспішив сісти. - Ви зникли, і я залишився сам на сам із тим кошмаром... здається, мене душили гілкою.