Розділ 18

Десь за спиною заревіло полум'я в руках акробата, налякавши мене до гикавки. Стоун продовжував стирчати нерухомо посеред залу, немов вбитий у підлогу цвях. Людська ріка обтікала нас із двох боків, шуміла, шепотіла і реготала ніжними переливами жіночих голосів і вкрадливими нотами чоловічих баритонів.

А я з сумом виявляла пробудження моєї невмирущої совісті. Особливо під пропалююче-спокійним поглядом інквізитора. Чесно, я чекала чого завгодно, але тільки не цього задумливого спокою. І мене це бісило. Нехай би він кричав, погрожував, злився. Обіцяв би мене відшмагати, позбавити їжі, закрити в карцері. А він мовчав.

- Можна подумати, що я вчинила державну зраду, - вирішила я напасти першою.

Ось так, а то стоїть тут весь такий холодно-відсторонений, і дивиться на мене як на вошу в шампанському. А тепер це я на нього образилася. Ось. І я навіть встала інакше, витягнувшись на весь свій не особливо героїчний зріст і піднявши підборіддя. Стоун мовчав. Тільки бурштинові очі блищали в прорізах маски.

- А що? - окрисилася я. - Ви спокійно дивитеся на страждання дитини, що я мала робити?

Стоун примружився і, зробивши крок до мене, наблизився впритул.

- Я спокійно дивлюся? - проричали мені в саме обличчя. - Я захищаю спокій сина!

- Ви? - я навіть розреготалася від злості. - Ви ігноруєте його запитання, відмовчуєтеся. Забороняєте знати правду!

- А хто вам сказав, міс, що правда про матір зробить мого сина щасливішим? - продовжував гарчати інквізитор, нависаючи наді мною.

Мене чомусь почало трясти, і я почала кричати на Стоуна у відповідь, розмахуючи руками. Люди навколо нас сахалися в сторони, шепотілися і переглядалися, але нам було начхати. Ми цілком віддалися скандалу.

- Не знаю! - кричала я. - Я не знаю, наскільки моторошною була історія зникнення вашої дружини і які подробиці її смерті. Але можна ж було пояснити синові, що мати померла і немає сенсу її шукати. А замість цього він живе мріями і фантазіями.

Виговорилася і заплющила очі, чекаючи, що мене зараз розділять на дві нерівні частини організму. Голова окремо, тіло окремо. Сон же. Тут можна навіть на шматки порвати й за вітром розвіяти. Я чекала грому і блискавок, кінця світу і пекельної безодні. Але не була готова до тихого і сповненого смутку:

- Мати Каела жива, Вікторія.

- Що?

Мій здавлений писк рознісся залом і безповоротно загубився в гуркоті джазу.  Я розплющила очі і втупилася на інквізитора з сумішшю жаху і підозри. Промайнула думка, що інквізитор збожеволів. Або ж у нього жахливе почуття гумору. Стоун випростався і знизав плечима, дивлячись кудись, де стрибав на сцені акробат із кільцями.

- Клара жива і щосили розважається на виділені їй гроші, - заявили мені з кривою усмішкою. - Повірте, вам не варто про неї турбуватися.

- Але... - я продовжувала хапати ротом повітря і витріщатися на цього дивного чоловіка. - Як?

- Як живе? - усміхнувся інквізитор. - Судячи з одержуваної інформації, щасливо. І ні я, ні син їй для щастя не потрібні. Ходімо.

І, не чекаючи відповіді, Стоун рушив геть із галасливого залу, розсікаючи натовп гуляк. Я ще трохи постояла, дивлячись на спину, що віддалялася, а потім припустила слідом, підібравши довгі спідниці. Чоловік спокійно дійшов до різьблених дверей, почекав, доки я, плутаючись у складках сукні, добіжу до нього і, злюща, вискочу в інший світ. Інквізитор зробив крок за мною слідом, а строкатий світ свята розтанув у повітрі, немов міраж у тремтячому повітрі пустелі.

Тут була ніч. Величезне синє небо над головою, і місяць, переляканий і сором'язливий, дивився на нас із-за напівпрозорої хмаринки. Лише вітер і шелест величезних дерев, із гілками-плітями, що звисали до самої землі, всі в дивовижних лілово-білих кольорах. Моя сукня теж розсипалася, облітаючи білими пластівцями до ніг. Їх підхоплював вітер і ніс у гучну далечінь нічного світу.

- Я шокував вас, міс? - глузливо уточнили за моєю спиною.

Я різко обернулася, ледь не отримавши пухнастою гілкою по обличчю. Стоун стояв, притулившись плечем до стовбура дерева, і роздивлявся мене. Маска і смокінг уже зникли, залишивши мені в співрозмовники колишнього бездоганного чоловіка в сірому костюмі.

- Я в шоці, - чесно заявила я, привалюючись спиною до іншого дерева. - Я нічого не розумію.

- А що тут розуміти? - чоловік задумливо подивився на небо. - Клара завжди любила красиве і яскраве життя. І мріяла про нього. Вдалий шлюб був найпростішою дорогою до бажаного. Народження спадкоємця так і поготів.

Я мовчки дивилася на Стоуна, приголомшено моргаючи і не вірячи в почуте. Ось він зараз при мені зізнається в тому, що його дружина навіть не любила його? Він зізнавався у своїх бідах так, немов каявся переді мною... або ж сповідався. Мені чомусь здалося, що ця розмова була дуже потрібна Стоуну. Занадто довго він приховував цю таємницю без можливості кому-небудь зізнатися, виговоритися.

Такі, як Стоун, не вміють плакатися в жилетку, не терплять жалості й не заводять друзів... я надто добре розуміла інквізитора. Адже я сама така сама. Мені легше поплакати в подушку, ніж висловити комусь свій біль. Так було завжди і з усіма.  Тільки при Зорі мені чомусь легко плакати і скаржитися. Поруч із ним якось легше бути слабкою і зовсім не соромно. Мій гоблін завжди мовчить і тільки слухає, киваючи вухатою головою. А у Стоуна немає друзів, були б, я б про них уже дізналася. Можливо, інквізитору теж зараз просто потрібен співрозмовник? Мовчазний і розуміючий.

Я підійшла ближче, пірнаючи під полог укритих квітами гілок. Тепер від світу нас відрізала завіса з лілових квітів. Ми мовчки стояли один навпроти одного й уникали прямих поглядів в очі. Нам обом ніяково оголювати душі... Це завжди складно. Я підійшла ще ближче, провівши по стовбуру дерева біля самого плеча Стоуна, так само мовчки і так само байдуже. Часом мовчання найкраща підтримка. А мені чомусь дуже хотілося підтримати Стоуна. Смішний порив. У мене сьогодні вечір дурних вчинків і незрозумілих відчуттів.