Розділ 14

— Еван, ти безперечно маєш рацію, — зітхнув Дарлі. — У мене все менше впевненості, що це розслідування щось змінить у зростаючому конфлікті.

Я, яка до цього понуро дивилася у вікно, завмерла. Мені не сподобався тон Дарлі, яким він вимовив ці слова. Стоун теж напружився.

— Ви так думаєте, сер? — голос метаморфа звучав рівно, але в ньому раз у раз проривалося бурчання злого кота.

— Ми ризикуємо репутацією держави. Дівчину вже хотіли викрасти. — Дарлі проігнорував запитання підлеглого, що давало ясно зрозуміти — наказ згори. — Якщо в них це вийде, то до дутих звинувачень вони докладуть активованого примарника. Нашого примарника! Активованого нашим відомством в обхід законів... Ця справа стає небезпечнішою через розслідування, а не через злочин.

— Гинуть люди. Так, якби почалася війна, загинуло б більше, але я присягався захищати спокій громадян у мирний час, поки він таким і залишається.

Дарлі закотив очі, немов волаючи до стелі про допомогу. Потім розтер обличчя долонями, глянув у вікно.

— Я ж не кажу все кинути! — рявкнув інквізитор. — Коли пристрасті вляжуться, активуєш дівчину знову! А зараз поверни їй печатку! Або це зроблю я!

У кімнаті знову стало тихо. Тільки боязкий стукіт перших крапель дощу по склу порушував тривалу паузу. Як усе просто. Мене навіть не удостоїли погляду, вирішуючи мою долю так, немов я була річчю. Або бездомним псом, долю якого вирішує шкуродер із зашморгом. Захоче — вб'є на місці, захоче — стерилізує і відпустить, захоче... Тільки от, чого хоче цей самий пес, усім начхати. Так і інквізитори холодно і жорстоко вирішували мою долю. Буде те, чого я боялася найбільше — мене не відпустять. Я назавжди залишуся таємною відмичкою інквізиції. І наймерзенніше, що допомогти мені нікому. У всіх буде тільки одна мета — використати мене у своїх інтересах.

— Він знову вб'є! — рявкнув Стоун, підхоплюючись зі стільця, — а ця дівчина єдина, хто здатний знайти його сліди і знешкодити!

На мить, на одну непомітну мить зовнішність Стоуна змінилася. З мого місця я могла бачити лише профіль інквізитора, з чубчиком, що вічно лізе в очі. Але ось він знову нервово смикнув головою, відкидаючи волосся з обличчя, бурштинові очі блиснули в тьмяному світлі сонця. Зіниці, завжди людські, круглі, витягнулися. Верхня губа смикнулася, немов чоловік хотів вискалитися. Усього частка секунди, і чоловік став колишнім. Холодним і безпристрасним.

— Еван! Ми ходимо по лезу ножа! — Дарлі теж піднявся на ноги, — уряд мене на порох зітре, якщо цю дівчину все ж таки представлять громадськості. Ми не відмиємося!

Стоун сперся руками об стіл, пильно дивлячись в очі начальству. Тільки потужні кисті зі здутими венами видавали гнів метаморфа. Чого ж йому варто стримати свою суть у гніві? Чи мені здалося, чи Дарлі відсахнувся? Дивно, але ніхто в кімнаті не наважувався відкрито кричати на Стоуна, навколо нього наче було захисне поле, що не давало наблизитися впритул. Або це магія, або страх. Стоуна боялися, і це зараз явно читалося в погляді Дарлі.

— По лезу ходить тільки Лемон, ризикуючи як життям, так і розумом, — хрипко видавив Стоун. — А ще ризикують ті нещасні, яким не пощастило прочитати нещасливу книгу. Ви візьмете на себе провину за їхню смерть? А якщо це буде дитина? Ви знаєте, що читає Прісцилла?

Дарлі побілішав, його щуряча фізіономія пішла плямами, очі небезпечно звузилися.

— Не втягуй сюди мою онуку, Еване!

Стоун сів, смикнув манжети сорочки. На його обличчі промайнула ледь вловима тінь усмішки.

— Ми всі втягнуті в цю справу, сер, — зітхнув Стоун, — так чи інакше. І наші клятви захищати людей не скасовували.

Дарлі теж сів. Нервно переклав стопку паперів на столі, витер спітніле чоло хусткою. Глянув на мене, на Стоуна. Знову на мене. З такою неприязню він на мене дивився. З такою гидливістю, що захотілося висякатися в рукав. Так, для підтримки іміджу. Ну, якщо мене заочно сприймають як покидьок, варто хоча б заслужити на таке ставлення.

— Я спробую вибити для вас ще пару тижнів, — діловито заявила інквізиторська зараза. — Але більшого не обіцяю, — швидкий погляд на Стоуна. — Якщо надійде наказ, ти повернеш дівчині печатку сам. Або я знайду, хто це зробить.

Стоун скосив погляд на мене. А я що? Ось що я маю зробити? Зрадіти? Завищати від дикого захвату? Можливо, ми зловимо вбивцю зі снів. Врятуємо життя. Але моє життя все одно загублене. Нехай мені й повернуть печатку, але хто завадить інквізиторам активувати мене знову? А нічого не завадить.

— Повернеш її в стрій, коли справа стане не такою небезпечною, — неприємно хихикнув Дарлі, — куди вона від нас подінеться?

***

— Вікторіє, зачекайте! — голос Стоуна звучав за спиною, зло і грізно.

Але мені було плювати. Мені було гидко в цьому вмістилищі святості. Мені потрібне було повітря. Я задихалася від приниження і болю. Було бридко, немов мене вмочили обличчям у бруд. Та яке там вмочили — втоптали.

Я нікому й ніколи не була потрібна. Я змирилася з цим. Навіть моя прийомна сім'я тільки виконувала роботу, рутинну і не завжди приємну. Я звикла до байдужості оточуючих, до шепотів за спиною, моральних плювків в обличчя. Я навчилася бути сильною, виростила навколо себе стіну. Але як же важко стало утримувати цю кругову оборону, з кожним днем все більше розуміючи, що сили закінчуються. Дуже хотілося плакати.

Наблизився дверний отвір виходу. Химерний заслін був зсунутий, тільки оберталися скляні двері. Дощик за ними посилювався, розмиваючи зображення предметів за склом. Я без роздумів метнулася до свободи. Тепер моя свобода полягає тільки в тому, що їсти і що пити... і то не завжди.

Холодні краплі обрушилися зверху, намочили тканину одягу, розмазали макіяж. Начхати. Мені було боляче й гидко. Хотілося плакати. А плакати завжди легше під час дощу. Це позбавляє почуття провини за власну слабкість. Позбавляє виправдань. Я розучилася плакати, відучила себе бути слабкою, замінила смуток на злість. Так простіше, так легше, так надійніше захистити себе від чужих нападок. Але зараз мені так хотілося стати слабкою. Впасти на коліна і плакати, даючи волю внутрішньому болю. Хотілося. Але слабкість — недозволена для мене розкіш.