Розділ 3

— Яка монументальна мерзота, — рішуче повідомила я своїм супутникам, розглядаючи хмарочос, перед яким мене висадили з машини.
Величезний будинок, побудований за останнім словом техніки і декорований відповідно до останнього крику моди. Метал, камінь, величезні вікна, сяючий на сонці шпиль. Вся інквізиторська велич, вивернута напоказ. Парадний вхід взагалі вінець позерства. Товстенні двері висотою в три людські зрости, оточені сяючими шестернями. Варто було нам (мені і двом озвірілим інквізиторам) підійти до дверей, як ці шестерні почали обертатися, зі скрипом відсуваючи кошмарні двері. Це ми так на прислузі заощаджуємо? Чим їм не догодив дядько в лівреї, яких повно в інших офісах? Ні, треба показати, хто тут особливий. Хто тут пуп землі! Ненавиджу!
 Всередині інтер’єр продовжував вганяти візитів у стан благоговійного трепету, пробуджуючи приховані в душі комплекси. Височені, склепінчасті стелі, немов у стародавньому храмі. Мармурова підлога, відшліфована до дзеркального блиску, люстри химерних конструкцій, що сяяли мільйонами кресталів. Але мої комплекси вже були готові до того, що зустрінуть на шляху, а тому сиділи тихо і дошкуляти мені не поспішали. Об всю цю пишноту дуже хотілося загасити сигарету. Але закурити мені так і не дали, відібравши сірники. І портсигар також. Я навіть не знаю, в чому завинила, а до мене вже застосували тортури.
Я гордо пройшла по мармуровій підлозі, піднявши підборіддя і кутаючись в огризок лисячої шкірки. Не те щоб мені було холодно, але на зустріч із черговою інквізиторською шишкою я вирішила заявитися дратівливо шикарною. Чорна, розшита бісером сукня, химерний капелюшок з невеличкою вуаллю, довга нитка перлів, намотана на шию в три лінії ( те що перли підробка, знати нікому ж не треба?) лисячий хвіст на плечі, мундштук із сигаретою. Загалом, від одного мого вигляду будь-якого борця за мораль і чесноту мало скрутити в баранячий ріг. Принаймні я дуже на це сподівалася.
 „Мої“ інквізитори плелися слідом. Мовчки, похмуро, зло спостерігаючи мій „виляючий“ (виляла я стегнами, і теж виключно на благо образу) вояж до ліфта. Наше спілкування в машині залишило незабутній слід на ніжній чоловічій психіці. Підозрюю, якби не наказ довезти мене в цілості та безпеці, наступною зупинкою був би темний ліс, де б мене із задоволенням закопали в землю. Живою. А так доводиться тягнутися слідом і терпіти мій задоволений вигляд. А я задоволена. Давно живу за принципом «зробив капость — у житті радість». Особливо якщо гидоту зробив інквізитору.
Злісне сопіння за спиною стихло лише тоді, коли мене підвели до величезних дубових дверей, перед якими роззявив пащу ліфт. Двері відчинилися, я відважно зробила крок у невідомість. Двері з гуркотом зачинилися. Цікаво, у труни кришка так само голосно захлопується?
— Чекайте! — долинуло через товсті дубові двері. - Містер Стоун скоро буде.
 Можна подумати, я маю вибір. За дверима двоє амбалів, готових згвинтити мені шию за першим наказом, а за вікном така висота, що стрибати пропадає будь-яке бажання. Я підійшла до вікна, свиснувши від краєвиду, що відкрився. Величезне місто виблискувало і переливалося у вечірній імлі, як повна самоцвітами скриня, перекинута незграбним злодюжкою. А над містом розкинулося безмежне та прекрасне небо. Зірки алмазами виблискували в його чорних, схожих на оксамит глибинах, глузливо дивлячись, як метушаться люди серед підробних вогнів. Штучний блиск затьмарював світло зірок, і розгледіти їх з вулиць міста було майже неможливо, гуркіт вулиць приголомшував, розкіш і суєта крутить голову. І дивитися в небо вже немає ні сил, ні бажання.
Скількох перемолола ця яскрава пастка, обіцяючи славу та багатство. Скільки ще перемеле… Але люди так само стікаються до столиці, сподіваючись знайти тут щастя, любов, багатство… Наївні. Вижити тут можуть одиниці. Дивитися на місто я втомилася. Обернулася до дверей, тупіт інквізитора, що поспішає до мене, я не розчула. Чудово.
І я почала бродити по кімнаті, розглядаючи її оздоблення. Скромно. Несподівано. Кімната так разюче відрізнялася від вигадливого оздоблення фойє, що здавалася майже порожньою. Хазяїну кабінету, очевидно, було начхати на моду і правила, що панують у світі. І на розкіш йому було начхати. Світлі стіни, простий дубовий стіл біля вікна, диван та столик посередині кімнати, світлий, майже без малюнку килим на підлозі. Штори на вікнах були відсутні, картини на стінах теж. Зате канцелярське приладдя було розставлене зі скрупульозною точністю, наче під лінійку.
Я не втрималася і зсунула підставку з ручками, хоч так намагаючись досадити невідомому мені містеру-інквізитору. Випите ввечері злегка вивітрилося за час поїздки, але хміль все ще блукав у моїй крові, змушуючи робити дурниці. Потім я пройшла далі і втомлено звалилася на диван. Хотілося курити. Дуже. І мундштук при мені, і цигарка… а сірники залишились у кишені мого конвоїра. Я сердито рипнула зубами і озирнулася. На журнальному столику стояли попільничка та химерна запальничка у формі грифону. Гидка така, біла з позолотою. Що абсолютно не вписувалась в цей аскетичний інтер’єр.
Але дуже потрібна у побуті штучка. Я крутила в руках фігурку, шукаючи той самий важіль, що висікає полум’я. Важель ховався від мене, ігноруючи всі спроби його знайти. Я майже вже втратила надію заспокоїти нерви звичним способом, коли злісний грифон крекнув і показав мені вогняний «язичок». Я зраділа і потяглася до відкладеного на диван мундштуку. Але моїм нервам спокій і умиротворення цього вечора були протипоказані. Сигарета підло вивалилася з мундштука, і підхоплена протягом покотилася під диван. А вона в мене одненька!
 Я застогнала і сповзла на килим, бажаючи підібрати втікачку і мстиво викурити її до фільтра за одну затяжку. Не знаю, чи вийде, але я спробую. На жаль, конструкція дивана виявилася настільки химерною, що просто так залізти під нього рукою не вийшло, довелося пірнати туди з головою. Нічого, зараз як дістану, як накурюсь… Задимлю тут усе, щоби пам’ятали мене ще років двадцять.
- О! Яка зустріч! І вам вечір добрий, міс Лемон, — долинуло до мене глузливе привітання.
Від несподіванки я смикнулася і спробувала встати, забувши, що наді мною фанерне дно дивана. Тихий стукіт і повний муки стогін були відповіддю на привітання. Запаморочення та тимчасова втрата орієнтації у просторі були неприємним бонусом мені.
— Зізнатися, так завзято мою прихильність заслужити ще не намагалися, — продовжувала потішатися ця наволота, повільно крокуючи до мене.
Я бачила, як блищали його дорогі черевики у тьмяному світлі ламп. Чула нотки глузування і знущання в хрипкому, наче застудженому голосі. Мені захотілося заповзтися від цієї ганьби цілком під диван і відлежатись там, поки про мене не забудуть. А ганьба була феєричною. Адже, проводячи пошукову операцію, я майже до половини пірнула під меблі. На жаль, моя «нижня половина» у рятувальній експедиції брати участь не побажала, залишившись стирчати зовні, виставлена у бік дверей, як готова до стрільби зброя. І ось зараз інквізитор (здається містер Стоун) міг повною мірою оцінити мене з найнесподіванішого ракурсу. Так я ще не ганьбилася.
— А раптом я висловила те ставлення до інквізиції, яке більшість боїться озвучити? - прокряхтіла я.
Просто через обставини і явний струс мозку хамська заява з мене вискочила раніше, ніж я встигла прикусити язика. Десь наді мною замовк інквізитор. Мабуть вирішував, як краще мене прив’язати до стовпа на багатті. І нехай відьом не палять уже сотню років, хамити інквізиторам теж насмілюються не багато… Точніше, не про багатьох чули після таких вчинків. Поки я прикидала свої шанси на виживання, наді мною стало несподівано світло і просторо. Ні, диван не відкинули убік, вганяючи в шок своєю силою та потужністю. Його просто підняли, даючи мені шлях до втечі.
— Піднімайтесь, міс, бо брак кисню погано позначається на вашій поведінці, — заявив той самий гортанний голос.
Я покірно відповзла набік, дозволяючи поставити диван на місце. Мені простягли руку, пропонуючи допомогти встати. Вирішила, що дурепою я вже було достатньо, і покірно прийняла допомогу. Тепер я могла бачити не тільки черевики, але, підводячись, розгледіла темні штани з нагладженими «стрілками» і дорогий без жодної складочки піджак. Ще краватка... синя. Все, далі довелося задирати голову, а мені було ліньки. І соромно. А інквізитор і не наполягав. Відступивши, чоловік пройшов до столу, залишивши мене тупцювати біля дивана.
Монументальний тип, це я спромоглася помітити навіть зі спини. Високий, широкоплечий, світловолосий. Я вирішила пройти за інквізитором і звалилася в крісло поряд зі столом. Містер Стоун неквапно розвернувся і, пильно дивлячись на мене, сів за стіл. Так, той ще «красень». Містер Стоун пасував своєму скрипучому голосу повністтю. Риси обличчя різкі, наче його поспіхом витісали з каменю. Високі вилиці, ніс із горбинкою, ямочка на підборідді, тонкі губи, мигдалеподібні очі незвичайного золотаво-карого кольору. На лівій щоці красувався глибокий шрам, що заповзав на око, через що його зовнішній куточок був трохи опущений.
— Отже, ось і ви, довгоочікувана міс Лемон, — відкидаючись на спинку стільця, заявив інквізитор. — Попались.
І мені надіслали кровожерливу посмішку. Бажають залякати? Успіхів.
— Не дуже й ховалася, — знизала я плечима, обдаровуючи співрозмовника єхидною усмішкою. — А ви, містере, анонім? Вибачте, мені ваше ім’я вигукнули з-за дверей, тож не розібрала.
- Еван Стоун, - спокійно відповіли мені, - керівник столичного відділу безпеки. Магічні злочини.
— Здійснюєте чи розслідуєте? — моє єхидство хлюпалося через край і жадало волі.
У відповідь Стоун хмикнув, ховаючи усмішку, потім перевів погляд на свій стіл і невдоволено насупився. Я придушила жахливий смішок, відвернувшись убік. Ех, вони б із Зорі стали ідеальною парою… Яка жорстока доля.
— То навіщо я тут? — зітхнула я, спостерігаючи як інквізитор знову вибудовує в шеренгу все своє письмове приладдя.
Мені не сподобався той погляд, який інквізитор кинув у мій бік. І так тонкі губи стиснулися, брови насупилися, довгі пальці нервово забарабанили по столу. Стоун хитнув головою, відкидаючи з очей чубок, його зіниці блиснули зеленим у світлі лампи. Перевертень? Я уважніше глянула на інквізитора. Дивно, зовсім не схожий. Та й що забув напівзвір у лавах тих, хто полював на його родичів. Такі можуть затесатися в поліції або в розшуковій агенції, але не в цьому снобському розсаднику. Мабуть, примарилося.
— Ви не здогадуєтесь? — а містер Стоун все ж таки умів лякати однією лише усмішкою.
- Гадки не маю. Закон не порушувала, з балкона на інквізиторів не плювала, після одинадцяти не шуміла, — зображуючи явну недоумкуватість, заявила я.
— Ну… можливо, — почав цей тип, — хочемо запропонувати вам роботу…
- А? Яку? — тоном законослухняного ідіота заявила я і надіслала інквізитору сліпучу усмішку патріотки. — Преру, прасую, правда, все це роблю погано, але обіцяю намагатися. У мене із працевлаштуванням завжди проблеми.
У відповідь на моє глузування Стоун ... засміявся. Від душі та на всю міць своїх легень, відкинувши голову назад і прикривши очі. Мені стало погано. У цьому сміху так виразно чувся поминальний гімн по моїй персоні, що захотілося знову заповзти під диван.
- Браво. Оплески за старання, але дурепа з вас погана, міс. Ви знаєте, навіщо вас викликали. Вистава чудова, але давайте її закінчимо.
Ми замовкли. У мене на язику крутилося ще так багато гидот на адресу співрозмовника, але він наполегливо не хотів мені давати приводу для бійки. Сама я цей привід теж знайти не могла, тому засумувала.
— Можливо, я все ж таки трошки дурепа, бо зрозуміти не можу, навіщо я вам, — довелося визнати (а куди подітися?). — У мене мало талантів, придатних для роботи у вас, ну хіба вам потрібна замовна стаття…
— Ваш дар, міс, — холодно перервали мою незручну промову. — Більшого нам від вас не треба. Інквізиції все відомо.
- Все? - Пошепки уточнила я і, дочекавшись кивка, радісно запитала: - А куди я ткнула пару нових панчох, інквізиції не відомо? Ні, ну правда, тицьнула кудись, навіть одягти не встигла. Дорогі, між іншим, шовкові… Знайдете?
О так! Кам’яна пика інквізитора витяглася не гірше за каучукову маску. В очах кольору бурштину плескалося відверте замішання. А ще сумнів у моєму розумовому здоров’ї. Що ж, нам цього і потрібно.
— М-да, печатку вам треба було не на силу накладати… — сумно глянувши убік, заявив інквізитор, а потім гаркнув: — Досить юродствувати!
Від несподіванки я підстрибнула на стільці і, втиснувши голову в плечі, пискнула:
 - Що ви від мене хочете?
— Дурне питання відьми, наділеної одним із найрідкісніших дарів у світі. Ваш дар не помер, як це відбувається під печаткою. За роки носіння печатки ви не втратили і крихти своєї сили, навіть у ув’язненні маючи можливість чарувати.
 Мені стало знову недобре. Мої сни були моєю пасткою, в’язницею, особистим чистилищем. Але то були мої сни! Мій, тільки мій світ, у якому я відчувала себе у безпеці. Вільною! Нехай я не могла залишати меж свого сну, я відчувала себе там у безпеці. Виходить, що весь цей час я була під ковпаком інквізиції.
— Звідки вам…
— Я вже сказав, міс, нам відомо все, — задоволено заявила інквізиторська сволота.
- Але... але яка служба? - я остаточно розгубилася. — Залучення до роботи примарників карається міжнародним трибуналом. Мій дар під забороною, про яку службу ви кажете?
Співпраця? Мені? Та ще чверть століття тому таких, як я, радили вбивати одразу після народження, не чекаючи на здобуття дару. У країні... та що там у країні! У світі, де народження з темним даром обіцяє біди і вигнання, я народилася з найгіршим даром, який міг бути. Примарна магія, туманна сила, «володарі мрій» — і це все про таких, як я. Рідкісний дар, що з’являється в одного з тисячі темних магів. Дар підступний і небезпечний, здатний не лише дати його власнику здатність керувати сновидіннями та вільно блукати та правити у снах інших. Дар, який здатний звести з розуму власника, позбавити його реальності, знищити душу.
І таких, як я, бажають уникати будь-якими способами. Некроманти, із тими простіше. Ними просто гидують. А ось примарники... Навіть дар наш і той під печаткою, щоб унеможливити підпільну роботу. Занадто він небезпечний, надто неконтрольований, надто… бажаний.
— Іноді конвенції порушують, — холодно заявив Стоун, перервавши мої судомні роздуми.
Ага. На право і закони плюють тоді, коли ставки високі настільки, що суд стає меншим із зол. Політика? Тільки ось мені дуже не хотілося б стати пішаком у цій підкилимній грі. Бо пішаками жертвують насамперед. А ще їх ставлять перед фактом ролі, що виконується, і посвячувати в суть гри не збираються.
— Коли на кону життя тисяч людей, — продовжив інквізитор.
Стоун відкрив шухляду столу і дістав звідти товсту папку з паперами, через мить на стіл переді мною лягли фото. Так, такими тільки перед сном і милуватися. Я з жахом дізналася про того нещасного потопельника, виявленого в парку вранці.
- Сем Харді, - пояснив Стоун. — Жахливо боявся води. Напився в одному з барів, заснув і потонув.
- У супі? - Припустила я.
— У морі, — холодно промовив інквізитор. — У його легенях знайшли сліди солоної морської води. Працівники бару від страху винесли тіло цього бідолахи до ставка, бажаючи відвести від себе зайві пересуди.
— Хочете сказати, що він заснув у барі і втопився?
- Саме це. І таких смертей уже кілька.
— Усі потонули?
- Причини смертей різні, - зітхнув Стоун. — Але загальне те, що померли ці люди від тих кошмарів, що їх мучили в снах. Від своїх таємних страхів.
— Тобто вони померли уві сні?
— Ви неймовірно кмітливі, — повним знущанням тоном заявили мені. — Думаю, ми спрацюємось.
— Тобто десь у місті вже бродить псих із даром примарного мага, і вам потрібен ще один, щоб його знайти, — відкладаючи папку із цікавими картинками заявила примарна відьма з тавром на спині.
- Ні, міс, - від усмішки Стоуна мені стало зовсім нудно. — Усіх психів із даром примарної магії інквізиція знає в обличчя і за іменами. А те, що трапилося з цим паном, зробив хтось, хто не має магії зовсім.
- В сенсі?
— Це зробив той, хто має якийсь магічний предмет, тому відстежити його по аурі неможливо. Ми вже давно намагаємося знайти цю потвору. Ми не знаємо, звідки у нього такий потужний артефакт, і що це взагалі таке. Ситуація така, що хтось вбиває людей, використовуючи їхні страхи та нічні кошмари. Це звичайна людина з магічним артефактом такої сили, що кількість трупів я навіть не беруся прогнозувати.
Тепер реготати настала моя черга. Ось воно! Ось що то за гра!
— І артефакт такої цінності, що інквізиція хотіла б одержати його для себе. Адже тоді не треба використовувати рідкісних магів-примарників. У сни зможе ходити будь хто. Ідеально для шпигунства. Так, згодна, за такого розкладу начхати на конвенції.
— Одним із убитих виявився посол сусідньої з нами держави,— безбарвним тоном додав Стоун.
— Це якої? — спитала я просто так, з ввічливості.
— Тієї самої, з якою в нас і без того дуже важкі стосунки, — охоче підказала інквізиція.
— Гадаю, вони образилися.
— Дуже, і можуть образитись ще сильніше. 
Я прикусила нижню губу, продовжуючи судомно розмірковувати, як вирватися з цієї пастки. Мені шкода людей, не хочеться нових жертв, але ще менше хочеться стати заручницею тих, у кого про мораль досить розмиті поняття. Мене вибрали для чогось, за мною спостерігали весь цей час. Тож, швидше за все, відмовитися не дадуть. Від почуття приреченості в шлунку наче вузол зав’язався. Я втомлено подивилася на Стоуна:
— Але мій дар був запечатаний із самого народження. Невже ви не знайшли нікого досвідченішого?
— З усіх примарних магів, що живуть у країні, ви зберегли дар повністю після накладання тавра і зберегли здоровий глузд. Інші або не достатньо сильні, або…
Я криво посміхнулася. Це так, дар у кожного прокидається у різному віці. І якщо у дітей позбавлення дару протікає майже безболісно, то той, хто встиг насолодитися силою, переносить його дуже важко. Після заборони використовувати примарників у політиці та розшуку всіх їх затаврували. А після дітей із таким даром народжувалося все менше. Адже навіть у магів народження дитини з даром — це лотерея. Примарна магія повільно вмирала, і так рідкісна, вона все рідше прокидалася в крові новонароджених. А тих, що з нею народилися, садили на олівець і не допускали до жодного серйозного заняття.
 Нас так боялися, що вирішили запечатувати дар з дитинства. Потім зрозуміли, що не варто це робити, поки дар не прокинеться. Скільки померло немовлят, одним богам відомо. Поки дитина тільки починала жити, її сила дрімала, повільно прокидаючись і підживлюючись із зовнішнього світу. Перекриття таких каналів у ранньому дитинстві вело до неминучої смерті дитини. Але примарників боялися настільки, що йшли на будь-які ризики.
О так, адже це той маг, для якого немає кордонів, і стежити за ним складніше, ніж охороняти повітря. Він може творити будь що і бути будь-де, блукаючи зі сну в сон. І навіть якщо його змусили працювати на уряд, ніхто не був упевнений, що він ще не служить комусь. Легше запечатати та підписати конвенцію про невикористання. Від смерті мене врятував лише один папірець, підписаний за пару місяців до мого народження.
Смішне зведення законів, згідно з яким будь-який маг, народжений з темним даром не підлягав тавруванню до набрання повної сили. Мага запечатували, пов’язуючи його дар спеціальним заклинанням того дня, коли його сила прокидалася. Моя сила прокинулася в п’ятнадцять років, коли я вже й не чекала, що стану темною. Іноді люди носять дар у собі, не маючи магії. Таких називають сосудами. Сила може спати не в одному «сосуді», поки не прокинеться в одному з представників роду. Коли прокинулась моя сила, це стало крахом усіх надій та сподівань. Але я вистояла, змогла розпочати все спочатку.
 — А якщо я відмовлюсь? - Власний голос здався мені чужим і далеким.
— Я пропоную вам повернути контроль над даром, — знову подав голос Стоун. — Не так уже й мало.
— І за це ви попросите платню, — зітхнула я. — І теж чималу.
 Хотілося плакати. Від своєї безпорадності, як тоді в дитинстві, коли на моїй спині випалювали печатку, яка позбавила дару, замкнувши мене всередині власних снів.
— Вікторіє, — у голосі Стоуна прослизнула якась дивна інтонація, — я розумію, що вам тяжко і ви почуваєтеся загнаною в кут, але…
— Ні чорта ви не розумієте, що я відчуваю! — мене все ж таки прорвало, очі защипало, і я злякалася, що дійсно розривуся прямо в кабінеті.
Не можна! Цим показувати свою слабкість смертельно небезпечно. Моє життя, моя доля, мій дар у їхніх руках. Тепер ось і свобода… Ненавиджу!
— Відмовитися вам не дозволять, — голос Стоуна знову став холоднішим  сталі. — Ваші можливості потрібні інквізиції.
— Закриєте чи виходити мені все ж таки дозволять?
- Вам доведеться змінити квартиру, - безпристрасно дивлячись мені в очі, заявив Стоун. — Сюди вас привезли під виглядом термінової перевірки, більше в офіс вам не потрібно. Та й у ваших інтересах перейти під захист нашого відомства. Боюся, ставки надто високі і в полювання на артефакт вв’яжуться спецслужби інших держав. Будьте розсудливі.
Я тихо хихикнула, стиснувши в руках мундштук. Тонке дерево тріснуло і розсипалося під пальцями, боляче вколовши руки крізь рукавички. Чому? Ось за що? Скільки ще вони приходитимуть і ламатимуть моє життя щоразу? Скільки ще я платитиму за свій дар? Одна сльозинка зірвалася з вій, прокресливши доріжку на напудреній щоці. Стоун зітхнув і подався до мене, спираючись руками об стіл. Його губи ворухнулися, ніби чоловік хотів щось сказати і не наважився. У його погляді промайнуло щось дивне. Співчуття? Мені багато що стало здаватися останнім часом. Звідки в інквізитора співчуття до відьми?
— Вас відвезуть додому, міс, — заявив Стоун, простягаючи мені білу хустку. — Виспіться, завтра ви приступаєте до роботи.
Я ж говорю, що здалося. Хто він, хто я… Хустку я все ж таки взяла, мстиво висморкалась в неї і, шпурнувши на стіл, гордо пішла з кабінету