Розділ 2

У парку я зі смаком обгризала курячу ніжку, коли повз мене промчав постовий. Я розсіяно відстежила його швидкий забіг і потяглася до пиріжка з яблуком. Чи мало чому бігають постові? Може, до дощу чи урагану. Може, новація від уряду, може, якась шишка проїжджає неподалік? Коли я перейшла до розпивання чаю з термоса, повз паркову алею промчалося вже двоє постових. Я почала щось підозрювати. Їхній галоп був такий стрімкий, що я не втрималася і вирішила вирушити слідом. Винятково професійний інтерес, адже якщо хтось кудись біжить, то не просто так. Професійні навички завжди зі мною, незалежно від запису в документах.
Мої підозри знову перевершили всі очікування. Наш з постовими забіг завершився біля паркового озера, де на березі лежало розкинуте тіло свіжовиловленого потопельника. Роззяви, подібні до мене, нетерпляче тупцювали по газону, відгороджені від поліції строкатою біло-червоною стрічкою.
 — Це Сем Харді, — сказав сивий містер, вдивляючись у постать на газоні. — Мабуть, із чергової гулянки повертався.
— Мабуть, освіжитися поліз, — зітхнула я, розглядаючи зарослі очеретами і лататтям водні простори.
Головне, підтримувати розмову, то більше шансів розговорити співрозмовника. А, судячи з вигляду, дядечко і так розплеще все, що знає, тільки дай зрозуміти, що ти «підходящі вуха». А я саме ті вуха, які йому потрібні.
- Та що ви, міс! Сем води боявся до смерті, він би до озера і близько не підійшов, — обурився мій безцінно поінформований співрозмовник. — А купатися не поліз би — це точно.
Моя внутрішня акула пера кровожерно клацнула пащею і облизнулася. Ще не ясно що, але я явно натрапила на щось цікаве. Або, принаймні, дивне та загадкове.
— Дивіться, а ці тут що забули? — озвався ще один невгамовний громадянин, який «стирчав» із куща жасмину.
Я простежила поглядом туди, де брукованою доріжкою біля ставка йшли троє в чорному. Спершу мене кинуло в холод, потім у жар. Тавро на спині почало неприємно нити. Інквізитори. Три штуки, всі як на підбір, високі, стрункі, нахабні та сповнені зневаги до всіх оточуючих. Вони по одному вийшли з авто, що під’їхало, і попрямували до постових. Я з огидою простежила їхню неквапливу ходу вздовж ставка. Не те щоб я ненавиділа саме когось із них. Ні, це почуття я відчувала до всіх представників інквізиторської братії.
— І то правда, — а чоловіки в кущах щебетали не гірше за синичок. — Невже вбивство? Магія?
Я проти волі потяглася рукою до мітки на шиї. Дурний жест, наче я в чомусь винна.
— А з якого переляку сюди викликали інквізиторів? Точно маг замішаний.
— На що ще чекати від мічених.
Я повільно відійшла убік, не бажаючи слухати подальшу розмову. Гидко. В очі магам усміхаються, лебезять, підлещуються. А за очі поливають помиями. Усіх. Для людей ми всі виродки, скажені пси, від яких не знаєш, чого чекати. Я знову торкнулася татуювання, прихованого легким газовим шарфом. Там чорною фарбою було вибито руну «Темрява».
Моя мітка, її мені нанесли в дитинстві, як і всім магічно обдарованим дітям. Ми всі мічені, мов корови на бійні. Та й живемо стільки, скільки вигідно м’ясникам. Тільки кличемо ми їх — інквізитори. Наш світ змінився, магів і чаклунів давно вже не палять на багаттях, і серед інквізиторів багато магічно обдарованих, але стосунки у нас залишилися напружені. А в мене до інквізиції своє особливе ставлення... як і в них до мене.
Зворотний шлях додому я просиділа, похмуро дивлячись собі під ноги. Не радував ні краєвид за вікном, ні простір у тісному трамваї. А ще з голови не виходила фраза, почута в парку: «Та що ви, міс! Сем води боявся до смерті, він би до озера і близько не підійшов. А купатися не поліз би — це точно». Вона шаленою кішкою шкрябалася в душі і не давала спокійно думати про свої справи. І ці інквізитори, цілих три голови. З чого таке скупчення? А ще пам’ять постійно підсовувала мені картинки з ранкового сну. Мене кидало в тремтіння щоразу, коли я згадувала дві крапки в тумані. Що це було і що йому потрібно було від мене?
Таємниця, як і те, навіщо людині, яка боїться води, лізти в озеро. Від усіх цих думок настрій повільно скочувався до позначки ґрунтових вод, і додому я дісталася абсолютно розбитою та пригніченою. Така ось, пригнічена та нервова, я й засіла за кореспонденцію. Пригніченість і знервованість посилилися. Не знаю, хто може розпакувати конверти з рахунками за комунальні послуги і не здригатися від жаху. На мою думку, так до кожного конверта має бути додана пігулка заспокійливого, щоб орендар не сконав раніше, ніж вивчить усі надіслані конверти.
Я дівчина бувала, а тому підійшла до справи з усією відповідальністю, прихопивши з собою пляшку вермуту з бару. Після перших двох папірців з дрібним розсипом циферок у мені вже плескалося два келихи «заспокійливого», а в душі народжувався страх, що алкогольне отруєння настане раніше за математичні підрахунки. Легкий перепочинок мені забезпечували строкаті рекламні брошурки, але щасливі пики, зображені на них, вганяли мене в ще більшу зневіру. За вікном згущалися сутінки, в радіоприймачі бубоніли диктори, зображуючи муки закоханої парочки з чергової мильної опери. Зорі дзвенів посудом і готував чай. У стосі залишилося ще з десяток конвертів, і я вирішила урізноманітнити свій щомісячний стрес, влаштувавши маленький розіграш. Тож хто наступний?
- Ребе, рубу, раба, - трохи нескладно і частково невиразно промовила я лічилку, - Хто тут у нас?
Мій палець, тремтячи, уперся в конверт з синьою смужкою, що скромно лежав на дні стоса. Я потягла цього сором’язливого і сфокусувала погляд на графі «відправник». Вдруге за день я вирішила заплющити очі, щоб не бачити лякаючої дійсності.
- Зорі! - Закричала я, все ще розглядаючи конверт. — А коли ти забрав пошту?
 — Тиждень тому, — долинуло з кухні. — Ви знову забули її перечитати?
— Краще б і не згадувала, — під ніс собі буркнула я і рвонула край конверта.
Так зривають пластир, щоб біль був не такий нестерпний. Отже, в конверті на мене чекало запрошення. Пробігши поглядом по рівних рядках сповіщення, я потяглася до вермуту. Підкріпивши свої сили, я почала ритися в стосі листів, з жахом виявляючи там такі ж конверти, як відкритий мною. Ще дві штуки. І всі запрошення. Перше стримане, друге попереджувальне, третє… І чому я так рідко перевіряю пошту?
Після першого такого листа вже варто було бігти до адресата, обганяючи трамваї, а я дочекалася третього. Що тепер буде? Трекнув дзвінок у передпокої, потім пролунали човгаючі кроки гобліна. Невиразне бурмотіння, чийсь гордовитий, сповнений огиди голос. Я відклала черговий конверт і потяглася до портсигара. Погане передчуття все посилювалося, розкладені на дивані конверти тільки підкріплювали мою паніку. Схоже, відповідь на запитання „Що ж тепер буде?“ вже тупцював на моєму порозі, бажаючи явити себе світу. Я дослухалася. Не поспішатиму, нехай Зорі злегка остудить запал візитерів своїм позамежним занудством. Зорі може заговорити будь-кого, недарма нашу квартиру обходять комівояжери та представники всіляких сект. Нерви бережуть.
— Вже пізно, — гідно заявив комусь Зорі. - Міс втомилася. Приходьте завтра.
Знову бурмотіння. Тепер у тон того, хто говорив, вплелися нотки здивування та роздратування. Я вже майже вирішила піти подивитися на пізнього візитера. Майже пішла, та не встигла.
— Куди по помитому? — повний муки вереск Зогра змусив мене здригнутися і знову шльопнутися на диван.
Далі, судячи з галасу у передпокої, візитерам довелося прориватися з боєм. Мій гоблін був сповнений рішучості не пустити неспокійних гостей у квартиру. Гості відрізнялися завидною впертістю і продовжували тіснити Зогра до дверей. Худий гоблін і швабра з брудною ганчіркою — слабка перешкода будь-кому, хто ростом вийшов вище за п’ятирічного хлопчика. Одним словом, шансів ні у Зогра, ні у швабри не було.
Але була колосальна відповідальність за моє життя, яку Зогр сам на себе повісив. Тому шлях „загарбникам“ гоблін вирішив перегородити своїм тілом. Цим він і займався, бовтаючись на нозі одного з інквізиторів, коли ті увірвалися в мою вітальню. Зогр гарчав і самозабутньо терзав зубами тканину формених вовняних штанів. Штани піддаватися кривим зубам гобліна відмовлялися. Інквізитори також на залякування не реагували.
— Зорі, плюнь інквізитора, — холодно заявила я, нахабно дивлячись на гостей. — Богам одним відомо, де його носило. Дизентерію хочеш заробити?
Складні назви різних кишкових недуг дуже дисциплінували гобліна. Зогр замислився. Його крихітні очі розширювалися, повільно набуваючи сферичної форми. А це означає, що зараз гоблін перебирає в мозку склад домашньої аптечки і, судячи з продовження зростання цих самих «шарів», шлункових пігулок у нас немає. Все, зараз помчить промивати рот марганцівкою. Так і є, через мить гоблін зник у ванній кімнаті. Почулося дзюрчання води.
— Гігієнічні процедури його заспокоюють, — пояснила я вкрай приголомшеним інквізиторам. — Добрий вечір, панове.
— То був напад на представника влади! — гнівно заявив мені інквізитор, розправляючи зім’яту штанину. — Ви це знаєте?
- А це було вторгнення на приватну територію без ордера, - спокійно нагадала я. — Ви це знаєте?
 Завмерли. Дві пари очей дивилися на мене зі здивуванням. Я із задоволенням затяглася димом і, посміхнувшись, випустила кілька кілець у представників влади. Чесно, часом моє нахабство шокує не тільки оточуючих, а й мене саму. Але нічого не можу з собою вдіяти, коли бачу ці зухвалі пики і нашивки з палаючим багаттям на грудях. Піромани привелійовані.
- Ви знущаєтеся? — відійшов від шоку один із візитерів.
- Що? — я глянула на інквізитора дитячим наївним поглядом. - Ні в якому разі. Я думала, ми перераховуємо адміністративні правопорушення? Ні? Ну, помилилась. Буває.
Повисла драматична пауза, що порушувало булькання Зогра, який намагався прополоскати горло. Я мило посміхнулася інквізитору, закинувши ногу на ногу і спробувала прикрити злощасні конверти полою халата. На жаль, вигляд оголених жіночих ніг не збив шукача зі шляху істинного, і всі мої потуги виявилися марними. Побачив, насупився.
— Ви б зменшили оберти, міс, — інквізитор привів до тями своє вроджене нахабство і шльопнувся в крісло навпроти мого дивана. — Не у ваших інтересах злити владу.
— То ви маєте ордер? — я увійшла в роль зухвалої самогубці і припиняти весь цей балаган не збиралася.
— Ви ігнорували чотири повідомлення...
— А в мене тут лише три, — я дуже якісно зображала каяття.
— Вас наказано доставити до офісу інквізиції, — заявив чоловік, виймаючи з кишені те саме, четверте повідомлення.
Я дуже якісно ховала страх за маскою єхидства, спостерігаючи за інквізитором. У дверях вітальні з’явився Зорі зі сковородою в руках. Гоблін багатозначно зиркнув на потилицю інквізитора і запитливо глянув на мене.
— Я що, бандероль чи посилка? — я ледь помітно хитнула головою, і Зорі зник із дверного отвору. — Що означає «доставити»?
— Це означає привезти вас в офіс у будь-який спосіб, навіть силою, — сповненим єхидства тоном відповів інквізитор.
Ці можуть. Мені добре знайомі їхні методи. Я перевела погляд на другого «візитера», що мовчазно стояв біля стіни. Он яку групу захоплення прислали. І це за мною, умовно безпечною відьмою. Кумедно.
- Ось як. І особисті обставини, через які я не помітила ваші писульки, інквізицію не турбують? - Зітхнула я, підводячись з дивана.
— Інквізицію турбує лише безпека, міс. Все інше неважливе, — повна крижаної зневаги відповідь.
- Угу. Такі непотрібні поняття, як сумління, такт, манери. І справді, нісенітниця якась, — огризнулася я.
— За ваших проблем, міс, не варто злити інквізицію, — теж підводячись відповів чоловік. - Збирайтеся.
— Мої проблеми якраз від інквізиції і розмножуються, — буркнула я собі під ніс і пішла вдягатися.
На мою радість, супроводжувати мене в спальню не стали. Дивний напад тактовності для тих, хто готовий бачити ворога в будь-якій обдарованій людині.