Справа 2. 1. Початок практики судді сердець

Я вже була тут через мамин суд, але вперше заходила як майбутня суддя. Одразу відчула, наче на мої плечі поклали невидиму ношу. 

Повірити не можу, що буду виконувати таку важливу роботу. Сказати направду, для мене судді сприймалися як якісь небожителі, бо вони могли звинуватити, а могли помилувати, могли відпустити винних, а покарати тих, хто міг бути на волі. 

Ох, і ледь не забула вони могли навіть назначити смертну кару за особливу тяжкі злочини. 

І це викликало у мене якийсь жах і захват водночас. 

Я йшла довгим коридором у пошуках потрібного кабінету. Як зазначалося в рекомендаційному листі мене направили до судді Еффіара і кабінет якого знаходився в підвалі. 

Міцніше стиснула ключі в долоні, адже початок мені зовсім не подобався. Шкода, що не можна перевірити, що стане, якщо розвернутися піти. 

Чорні двері з номером 13.

Щастить мені як потопельниці.

Елевонда. Скажу чесно. Я б реально наплювала б на практику і просто б звідти втекла після такого. 

Брігель. Фрагментарно, я б мала просто попросити того ж Тоунса, щоб він все вирішив і мені дали нормальне місце. 

Елевонда. Усі розумні думки завжди приходять з запізненням. Але у тебе й вибору на жаль не було. 

Брігель. Твоя правда. 

Підійняла руку.

Постукала у двері. 

– Заходьте, – почула глибокий чоловічий голос. 

І пройшла всередину. 

Кабінет був невеликим і навіть без вікон, хоча звідки їм узагалі взятися в підвальному приміщенні. 

Стіл, на якому лише ідеально й рівно складені документи, а трохи далі побачила ще одні двері…

Ні, у мене ж немає часу. 

Відверто кажучи, ніколи не розуміла, коли в книгах персонаж замість того, щоб щось робити дві години описує кімнату з точністю до кольору шпалер і всіх тріщин. 

Серйозно, я ж не для того прийшла. 

– Я леді Брігель Аделаїда Тоунс, – представилася я, – прийшла, щоб пройти практику під вашим керівництвом, – простягнула йому листа. 

І зовнішність мене правду кажучи теж не цікавить, але було у цьому чоловікові щось таке, що захотілося сказати свою улюблену фразу – час звідси дріпати. Тікати. І не дай Бог, Господь чи демони озирнутися. 

Уперше в житті я справді детально вглядалася у когось. 

Темно синя, майже чорна мантія. 

Легка, застигла усмішка, але дивна…як би це пояснити…а, милосердна, але не щира. Наче він дає останній шанс втекти. 

А його очі повністю закривав каптур, тому й колір його волосся також неможливо було побачити. 

Він нагадав мені якогось інквізитора з давніх часів. 

– Сподіваюся наша співпраця буде вдалою, леді Тоунс, – промовив він, – пройдіть будь ласка за мною. 

А я сподіваюся, що ви мене зараз не спалите десь як якусь відьму…а гірше, я ж демониця. 

Я кивнула і попростувала за ним. 

Елевонда. А от мені зовсім не хочеться нікуди йти, хоч це й одна з взагалі перших сцен цієї книги, на якій вона й мала триматися.   

Спробувала зробити крок назад, але руки здається зовсім не слухалися. 

От тобі й маєш. Він мене що загіпнотизував. Або я знаходжуся у сцені, яку не можна змінити. 

Гаразд, робимо вигляд, що все під контролем і йдемо за найбільш каламутним типом у цій історії. 

– Ви знаєте, що мається на увазі під тим, щоб бути Суддею Сердець або ж як це називають Суддею Почуттів, – запитав він світським тоном, ну знаєте тим яким аристократи питають про погоду на якійсь прогулянці. 

– Авжеж. Це зрозуміло навіть з назви, – легко мовила я, – але також це більша відповідальність, бо знайти докази значно важче. Потрібно ідеально розуміти підсудних, – легко кинула я. 

Хоча у цьому питанні могло бути закладене і щось інше, складніше. Можливо у перше в житті у мене не вийшло дати вичерпну відповідь. 

Та він лиш усміхнувся. 

– І як їх зрозуміти? – продовжив запитувати. 

Згадала усе чого навчалася в Академії. Деякі знання були не чіткі, та я спробувала їх наблизити. 

– Через питання, які їм задаватимуть, – невпенено сказала і відчула себе загнаною в глухий кут. 

Саме у цей момент ми дійшли до ще однієї кімнати. У ній не було нічого лише стіл без шухляд і одна єдина полиця над ним. Він потягнувся рукою до верхньої полички і дістав звідти невелику коробку. 

Вийняв звідти стрічку і підійшов ближче. 

Я здригнулася і спробувала зробити крок вбік. Марно. Ноги, наче приклеїлись до землі і у мене не вийшло зрушити з місця. 

І обернутися до цього чоловіка також не вийшло. 

– Знаєте у чому була ваша помилка, леді Тоунс, – сказав він вкрадливим тоном, зав’язуючи на мої очі пов’язку. 

– Що ви робите? – обурилася я, про таке свавілля нас ніхто не попереджав, – ви порушуєте мій особистий простір і кордони. Та я на вас в суд подам. За домагання. 

Елевонда. Коли зрозуміла, що можна говорити. Але якщо без жартів, то ситуація реально жахливо. Я б його прибила на місці за таке. 

Брігель. Не забувай я не можу рухатися. 

– І як ви це доведете? – запитав він спокійно, – ну хіба у вас є прихована камера, але їх би кімната виявила. 

Я ледь не вдавилася повітрям. Що за шермінг тут відбувається? Мені стало страшно, але навіть тремтіти не можна було. Жодним чином не покажу цього. 

І все ж таки я підняла руку і зняла повязку. Може поясните навіщо це робите? 

Повірити не можу, що моє зображення на обкладинці було буквальним, а не метафоричним. 

Він, наче нічого не сталося забрав її у мене і почав тихо пояснювати. 

– Не знаю вже чому вам ніхто нічого не пояснив, та це звичний атрибут суддів Сердець. 

Я кивнула, відчуваючи вину, але навіть совість за це мене вирішила не гризти. 

– І щоб зрозуміти їх ви повинні бачити їхню душу і почуття, – він підняв моє волосся і зав'язує стрічку. 

Його руки були надто холодні і я таки здригнулася. Його дотики були неприємними і я хотіла швидше піти звідси.