VII

Розділ 10

    Ліна побачила Мазура на стоянці, коли підходила до офісу. Вона не очікувала зустріти його біля дверей офісу, тому від несподіванки її серце забилося, як божевільне. Вона сповільнила ходу, зупинилася, щоб перевести подих. Павло її не бачив. Він розмовляв телефоном і був повністю зосереджений на своїй бесіді. Ноги тремтіли і підгиналися від хвилювання. Який же він гарний! На ньому сьогодні бездоганний темний костюм, туфлі, начищені до блиску, біла сорочка. І аромат, напевно, той самий, що з пам'яті не стерти нічим. Темне волосся ідеально підстрижене, на смаглявому обличчі – блакитні очі. Павло засміявся, відкинувши голову, і щось відповів у слухавку. З його пози відразу зрозуміло, що Мазур розмовляє з жінкою. Ліна відчула, що задихається. Вона могла б усе стерпіти. Могла б вдавати, що байдужа до нього. Могла б вдавати, що його не існує. Але як пережити те, що в нього будуть інші жінки? А що вони будуть, Ліна знала. Вона дуже добре його знала. Мазур не нудьгуватиме на самоті. Він їй заміну знайде дуже швидко, якщо ще не знайшов... В душі куйовдилося неприємне відчуття власної непотрібності. Колись вона на власній шкірі відчула, що означає бути йому непотрібною. Чуть не вмерла тоді. Байдуже, що зараз ситуація трохи інша, і, що це ніби вона його кинула, але насправді біль всередині був такий, як і тоді. Кинути – ще не значить не кохати.

Ліна гірко посміхнулася, адже ще вранці вона так поспішала до офісу після відпустки. Ще з вечора продумала, як виглядатиме, обрала блакитну вузьку спідницю та білу блузку, взула нові босоніжки. Їй так хотілося добре виглядати, щоб показати йому, яка вона щаслива без нього, що в неї все добре, що вона зможе встояти. А ще їй дуже хотілося, щоб Павло очей з неї не зводив, щоб він нею захоплювався.

Але, хіба вона не покинула його і тепер не повинна взагалі претендувати на якусь увагу з його боку?

Паша засунув телефон у кишеню, пискнув сигналізацією нової автівки, і пішов до дверей офісу. Ліна постояла ще деякий час. Дихання відновити було важко.

    Вона зовсім забула, що збиралася звільнятися пару місяців тому, щоб більше не мучити себе, і навіть Івану про це сказала, але Єгоров відправив її у відпустку і попросив все добре обміркувати. Так, тоді вона була сповнена рішучості звільнитися. Але вся її рішучість випарувалася, варто було їй тільки побачити Павла. Позавчора вона вперше побачила його після клініки та його коми. Вона з болем і відчаєм намагалася не помічати його, і болісно відводила від Мазура очі, а ще робила байдужий вигляд, коли насправді їй так хотілося його обійняти і поцілувати! Обійняти, притулитися до сильного тіла, запустити долоню в стрижену потилицю і просто подихати йому в шию.

   Вона зважилася кинути його майже два місяці тому, але зробила це лише, коли дізналася, що він прийшов до тями. Не давши йому й собі шансу для відступу. Нічого не пояснивши та помінявши номер у телефоні. Тільки мізки в голові поміняти не виходить! У цих мізках, як і раніше, живуть спогади та мрії, бажання і передчуття зустрічі, і радість від цієї зустрічі... Адже за стільки років їхніх стосунків вона звикла його кохати, звикла вважати його своїм. Та тепер ніколи більше нічого не буде.

Ніколи. Яке страшне, гірке слово!

Вона вирішила його покинути, щоб нікому більше не завдавати болю. Щоб зберегти те, що можна ще зберегти з Олексієм.

    Тільки хронічний біль всередині організму роз'їдає нутрощі і свердлить душу. У цій агонії тепер усі дні. Самобичування. Та відпустка закінчилася, а звільнятися... вона не може. Тому що їй потрібно хоч би бачити його іноді, щоб жити далі у своїй агонії. Щоб взагалі якось жити.

    Вчора у ванній Ліна тихо плакала, коли Льоша привіз її п'яну додому. Що ж тобі ще не вистачає, ідіотка нещасна? У тебе все є. Дім, робота, чоловік, дбайливий та ніжний, донька. Що ж тобі ще треба? Щоб у цьому будинку оселилося лихо? Щоб донька переживала, а чоловік зневажав? Заради чого?! Адже все можна витерпіти. Людина так улаштована. Людина може

багато винести. А любов, що з'їдає зсередини, і поготів. Аби донька була жива і здорова, аби тільки щастя з дому не йшло. Все інше можна винести, стерпіти, перехворіти. Перехворіти, щоби виробився імунітет. Адже вміла вона раніше терпіти! Змусити себе нічого не згадувати і не думати про Павла, не уявляти його, не вгадувати, чим він зайнятий вечорами, не дзвонити йому і не відповідати на його дзвінки. Заборонити всі мрії про нього! Бо більше ніколи нічого не буде.

    Але як змусити себе ЙОГО НЕ ПАМ'ЯТАТИ? Як, якщо вона пам'ятає всі сто п'ятдесят виразів його очей та двісті тонів посмішки? Як, якщо кожне слово, сказане ним, ніби вросло в неї і не вирвати?

 Олексій вчора чекав її біля ванної і, коли вона вийшла, очі в нього блищали, і Ліна мимоволі подумала, що близькості з чоловіком сьогодні їй точно не уникнути. Подружній обов'язок.

Обов'язок. Борг. Чи як там ще називають те, чому вона має коритися у шлюбі? Чому те, що має зближувати двох люблячих людей і приносити їм щастя, називається таким огидним іменником? Чому в подружньому обовязку виходить, що хтось комусь щось винен, змушений, зобов'язаний. І лише кохання десь не тут, а там, на боці, за краєм... Любовний роман, коханці та коханки – від дієслова кохати.

Ліна важко зітхнула.

  Адже останнім часом Ліна всіма силами намагалася змусити себе спати з власним чоловіком хоча б раз на тиждень. Зазвичай подружній обов'язок тривав у них не дуже довго, а потім вона цілий тиждень могла бути від цього «боргу» вільна. Все, що потрібно, просто заплющити очі і віддати тіло, всього лише.

   Ліна постояла ще трохи, а потім рішуче попрямувала до офісу. У приймальні вона зіткнулася з Єгоровим. Іван тільки-но прийшов.

- Доброго ранку, - привіталася вона і пройшла до свого столу.

- Привіт, - кинув він, і подивився на неї, - Чудово виглядаєш.

- Дякую, - Ліна посміхнулася, - Ти теж. Як Даша? Ми вчора трохи перебрали.